http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/16 2026-09-14T11:12:34Z 2026-09-14T11:12:34Z Петришин, Ярослав Михайлович http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11509 2026-09-14T08:23:10Z 2026-01-01T00:00:00Z

Название: Українська держава в зовнішньополітичних доктринах праворадикальних партій Центрально-Східної Європи (2014– 2022) Авторы: Петришин, Ярослав Михайлович Краткий осмотр (реферат): У дисертаційній роботі узагальнено сучасні наукові підходи до вивчення ставлення праворадикальних партій країн Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) до Української держави у роки російсько-української війни. Проаналізовано основні концептуальні моделі інтерпретації правого радикалізму, запропоновані українською та західною історико-політологічною думкою. Досліджено еволюцію праворадикальних рухів у постсоціалістичних державах крізь призму трансформацій політичних режимів, партійних систем. Розглянуто соціальноекономічні, культурні та історико-політичні чинники, що сприяли інституціоналізації праворадикальних партій у зазначеному регіоні. Узагальнено досвід їхнього функціонування в умовах демократичної конкуренції та політичної маргіналізації. Проаналізовано програмні документи, публічну риторику та електоральні стратегії праворадикальних сил, що стосуються Української держави. Констатовано наявність спільних рис у діяльності праворадикальних партій попри національні відмінності. Розглянуто вплив євроінтеграційних процесів і наднаціональних інституцій на ідеологічні трансформації праворадикальних рухів у питанні ставлення до Української держави. Проаналізовано роль міграційного чинника та питань безпеки у формуванні їхнього політичного порядку денного. Досліджено взаємодію праворадикальних партій з іншими політичними силами кожної з держав Центарльно-Східної Європи. Показано значення медійного простору у поширенні праворадикальної ідеології, доведено актуальність комплексного порівняльного підходу до вивчення цього феномену. Уперше в українській історіографії: комплексно проаналізовано зовнішньополітичні доктрини праворадикальних партій Центрально-Східної Європи крізь призму «українського питання», російсько-української війни; виявлено і типологізовано наративи щодо України, які формували праворадикальні партії країн ЦСЄ у своїх програмах, маніфестах, заявах і виборчих кампаніях; окреслено динаміку ставлення праворадикалів ЦСЄ до України, з урахуванням ключових зовнішньополітичних подій – анексії Криму, війни на Донбасі, підписання Угоди про асоціацію з ЄС; проведено порівняльний аналіз риторики праворадикальних партій щодо України та Росії у семи країнах ЦСЄ – Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині; оцінено вплив праворадикальних сил на ухвалення зовнішньополітичних рішень урядами країн регіону, включно з позиціями щодо санкцій проти Російської Федерації (РФ), підтримки України, відносин із НАТО; досліджено канали поширення проросійських меседжів через праворадикальні партії ЦСЄ, а також форми залучення їх до російських інформаційно-пропагандистських кампаній; введено до наукового обігу корпус оригінальних джерел, зокрема партійних програм, виступів у національних парламентах і Європарламенті, інтерв’ю лідерів, партійних декларацій. Досліджено вплив російсько-української війни на трансформацію зовнішньополітичних пріоритетів праворадикальних партій країн ЦентральноСхідної Європи. Розглянуто європейську кризу безпеки як системний чинник перегляду традиційних геополітичних орієнтацій праворадикального спектра. Проаналізовано зміну ставлення праворадикальних партій до Російської Федерації, досліджено роль євроатлантичної інтеграції у формуванні їхньої зовнішньополітичної риторики. Встановлено зв’язок між внутрішньополітичними процесами та корекцією зовнішньополітичних позицій праворадикальних партій регіону. Констатовано зростання значення безпекової проблематики у програмних документах і публічних заявах цих політичних сил. Розглянуто вплив електоральної конкуренції на адаптацію зовнішньополітичних наративів правого радикалізму, а також проаналізовано співвідношення ідеологічної послідовності та політичного прагматизму у зовнішній політиці. Досліджено особливості їхньої позиції щодо війни в Україні в різних національних контекстах. Показано, що російсько-українська війна стала каталізатором ідеологічної диференціації праворадикального табору. Доведено, що зовнішньополітичні орієнтації праворадикальних партій зазнають динамічних змін під впливом кризових явищ. Встановлено необхідність комплексного аналізу поєднання зовнішніх і внутрішніх чинників. Проаналізовано теоретичні засади конструювання образу України та українців у партійній ідеології та політичній риториці праворадикальних партій країн Центрально-Східної Європи (досліджено специфіку формування уявлень про Україну в дискурсі праворадикальних партій Центрально-Східної Європи). Розглянуто вплив історичної пам’яті, національних міфів і колективних травм на образотворення України у зовнішньополітичних наративах. Проаналізовано програмні документи праворадикальних партій з метою виявлення домінантних інтерпретацій ролі України в європейській політиці. Досліджено публічні виступи та медійну риторику лідерів праворадикальних сил. Встановлено зв’язок між ідеологічними засадами правого радикалізму та способом репрезентації України як міжнародного актора. Констатовано, що образ України формується під впливом поточних безпекових викликів і геополітичних змін. Розглянуто роль російсько-української війни у трансформації зовнішньополітичних уявлень праворадикалів. Проаналізовано співвідношення негативних, нейтральних і інструменталізованих образів України у праворадикальному дискурсі, досліджено використання української тематики у внутрішньополітичній боротьбі праворадикальних партій. Показано значення європейської кризи безпеки для переосмислення міжнародної позиції України. Доведено, що образ України нерідко слугував маркером ставлення праворадикалів до ЄС і НАТО. Встановлено необхідність комплексного дискурсивного аналізу зовнішньополітичних наративів. Досліджено еволюцію ставлення праворадикальних сил до ключових подій російсько-українського протистояння. Розглянуто вплив анексії Криму на формування їхніх зовнішньополітичних наративів. Проаналізовано позиції праворадикальних партій щодо війни на Донбасі у контексті регіональної безпеки. Досліджено ставлення цих політичних сил до санкційної політики ЄС, США проти Російської Федерації. Встановлено зв’язок між ідеологічними засадами правого радикалізму та оцінкою міжнародно-правових аспектів конфлікту. Розглянуто позиції праворадикалів щодо перспектив членства України в Європейському Союзі, проаналізовано їхнє ставлення до інтеграції України в НАТО як елементу європейської системи безпеки. Досліджено вплив внутрішньополітичних чинників на формування зазначених позицій. Показано роль історичної пам’яті та національних інтересів у трактуванні українського питання. Доведено, що праворадикальні партії по-різному інтерпретують відповідальність Росії за агресію проти України. Проаналізовано роль медіа як ключового інструменту впливу праворадикальних політичних партій на формування громадської думки, досліджено специфіку дискурсивних стратегій у країнах Центрально-Східної Європи. Розглянуто ідеологічні засади, що визначають характер їхньої комунікації щодо зовнішньополітичних питань. Проаналізовано використання символів, метафор і наративів у риториці праворадикалів щодо України. Досліджено пропагандистські механізми спрощення складних міжнародних процесів у масовій комунікації, встановлено взаємозв’язок між партійною ідеологією та медійними стратегіями впливу на електорат. Констатовано зростання значення цифрових платформ і соціальних мереж у поширенні праворадикальних наративів, розглянуто роль альтернативних і маргінальних медіа у трансляції образів України. Проаналізовано вплив російсько-української війни на інтенсифікацію інформаційних кампаній праворадикального спрямування. Досліджено використання теми України у внутрішньополітичній боротьбі та мобілізації протестного електорату, а також показано значення дезінформації та напівправдивих повідомлень у формуванні упереджених уявлень. Доведено, що праворадикальні партії активно адаптували свої комунікативні стратегії до національних інформаційних контекстів. У дисертації розглянуто теоретичні моделі взаємодії між урядовими інституціями та опозиційними політичними силами. Досліджено специфіку впливу праворадикальних партій на ухвалення зовнішньополітичних рішень у країнах Центрально-Східної Європи. Розглянуто роль коаліційної політики у трансляції праворадикальних позицій на урядовий рівень. Проаналізовано інституційні механізми парламентського впливу праворадикальних сил. Досліджено участь праворадикалів у формуванні публічного порядку денного щодо України. Встановлено зв’язок між електоральною підтримкою праворадикальних партій та корекцією урядових зовнішньополітичних курсів. Констатовано, що питання України стало чутливим індикатором внутрішньополітичного балансу, розглянуто вплив російсько-української війни на зростання політичної ваги безпекової проблематики. Проаналізовано взаємодію праворадикальних сил із традиційними партіями щодо українського питання. Досліджено непрямі канали впливу, зокрема через медіа та громадську думку, показано значення парламентських дебатів і резолюцій у формуванні позицій щодо України. Доведено необхідність диференційованого підходу до оцінки впливу праворадикалів у різних країнах регіону. Встановлено, що ступінь їхнього впливу залежить від політичної конфігурації влади. Узагальнено наукові підходи до аналізу транснаціональних політичних зв’язків праворадикальних партій держав центрально-Східної Європи. Проаналізовано концепції політичних мереж і неформальних взаємодій у сучасній міжнародній політиці. Досліджено специфіку контактів праворадикальних партій Центрально-Східної Європи з проросійськими політичними силами. Розглянуто роль неурядових організацій як каналів ідеологічного та комунікаційного впливу. Досліджено спільні ідеологічні наративи, що слугують підґрунтям для взаємодії. Встановлено значення антизахідної та євроскептичної риторики у формуванні цих зв’язків. Констатовано використання тематики «традиційних цінностей» як спільного дискурсивного поля. Розглянуто участь представників праворадикальних партій у міжнародних форумах і неформальних заходах проросійського спрямування, проаналізовано роль медійних і експертних платформ у підтримці відповідних контактів. Досліджено фінансові, інформаційні та організаційні аспекти взаємодії. Показано вплив російсько-української війни на інтенсифікацію або трансформацію цих зв’язків. Доведено необхідність критичного підходу до оцінки публічних і латентних форм співпраці. Встановлено значні міжкраїнні відмінності у характері контактів.

2026-01-01T00:00:00Z Бурдяк, Ростислав Зіновійович http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11508 2026-09-14T08:13:40Z 2026-01-01T00:00:00Z

Название: Зображення історії українського козацтва у першій половині XVIІ ст. у працях польських істориків кінця ХІХ ст. – 1939 р. Авторы: Бурдяк, Ростислав Зіновійович Краткий осмотр (реферат): Показано, що історія українського козацтва в першій половині XVII ст. була одним із важливих елементів польських студій над історичною українікою та минулим Речі Посполитої у працях дослідників, які працювали у період із кінця ХІХ ст. й до початку Другої світової війни. Вивчення даної проблематики відбувалися на тлі переходу польської історичної науки від постулатів позитивізму до ідей неоромантичної візії минулого, а також у період розвитку історичних студій у міжвоєнний період. На специфіку бачення польськими істориками минулого України та козацтва впливали й суспільно-політичні процеси у середовищі польського народу, що відбувались у бездержавні часи, визволення із під іноземного панування та у період відродження польської державності у період між двома світовими війнами. Іншим важливим фактором, який чинив вплив на бачення поляками історичної україніки, були польськоукраїнські відносини, що із кінця ХІХ ст. й до 1939 р. поступово загострювались. У свою ж чергу у подіях XVII ст. польські інтелектуали та широкі маси суспільства нерідко бачили приклади для порівняння у відносинах із українцями уже в кінці ХІХ та першій половині ХХ ст., намагались відшукати у них моделі поведінки, які могли б допомогти у вирішенні проблем уже їх сучасного життя. Визначено, що зацікавлення науковців історією козацтва в першій половині XVII ст. також були обумовлені необхідністю вивчення ролі Війська Запорізького у історії Речі Посполитої у період її найбільшої могутності, коли різко зростало значення козацтва як у суспільнополітичному життя полько-литовської держави, так і на міжнародній арені. Поруч із цим польські дослідники намагались прослідкувати у півстолітній історії козацтва, що передувала доленосному для Речі Посполитої повстанні 1648 р., корені масштабного суспільного зриву, що підважив польське панування на українських землях й започаткував процес поступового руйнування польської держави. Обґрунтовано, що вивчаючи історію Війська Запорізького на зламі XVI та XVII ст. польські історики робили наголос на значному його послабленні напередодні початку нового століття, що було пов’язано із поразкою козацьких повстань К. Косинського та С. Наливайка, втратами зазнаними у ході цих конфліктів та жорсткими умовами встановленими владою Речі Посполитої, що значно обмежували права козацтва й ставили його на межу існування. Для ряду вчених, що здебільшого схилялись до негативної оцінки ролі козацтва в історії, Польща у цей час мала можливість повністю ліквідувати козацтво як явище. Вони висловлювали жаль з приводу того, що польські еліти не скористалися із такої історичної можливості позбутися сили, яка зрештою пізніше фатально спричинилася до руйнування польсько-литовської держави. Історики робили наголос на непослідовності політики влади щодо козацтва, яка у мирний час всіляко його обмежувала, але не ліквідовувала, однак за першої військової потреби нехтувала своїми попередніми постановами, закликала козаків у необмеженій кількості у лави своїх армій й цим значно сприяла зростанню їх сили. У такому ключі польські вчені розглядали участь козаків у війнах, які вела Річ Посполита на початку XVII ст. у Молдові, Балтійських краях та у часи «великої смути» в Московському царстві. Дослідники відзначали велику роль «послуг» козацтва, яке воно надало Польщі у цих конфліктах, однак все ж здебільшого негативно оцінювали їх далекосяжні наслідки. Так вони вважали, що Військо Запорізьке у цих війнах не лише значно чисельно зросло й здобуло великий бойовий досвід, але й усвідомило свою силу й значимість на лише для Речі Посполитої, але й вагу на міжнародній арені як велика військова потуга. Вчені робили наголос на такому перевороті у свідомості козацтва й здебільшого характеризували політичну активність козацтва та його вимоги по зрівнянню у правах із шляхтою, як рештою військового соціального стану Речі Посполитої, негативним терміном «сваволі». Доведено, що одним із елементів шкідливої, у розумінні польських дослідників, козацької «сваволі» розглядались морські походи Війська Запорізького на володіння Османської імперії та її васалів. Здебільшого польські історики зображаючи події військових експедицій козацтва не намагались показати їх як приклади воїнського героїзму, а як дії людей керованих інстинктами, бажанням кровопролиття та грабунків. Повністю ухилялись побачити у них популярний в XVI та XVII ст. контекст релігійної боротьби проти «ворогів віри християнської». Сам термін «героїчна доба морських походів» польські вчені використовували лише із вказівкою на його побутування в українській історіографії й відносились до його вживання із скепсисом й наголошували на виключно негативних, із їх точки зору, наслідках таких козацьких дій. Особливі акценти робились на спричиненні козаками конфліктів між Османською імперією та Річчю Посполитою, що дедалі більше загрожували перерости у велику війну. Також ряд негативно налаштованих до козацтва істориків намагались пояснити татарські набіги першої половини XVII ст. як відповідь на походи запорожців. Втім слід відзначити, що у деяких науковців, які негативно оцінювали роль магнатів у суспільно-політичному житті Речі Посполитої, зустрічаються звинувачення й у бік вищих аристократичних родів, які своїми самовільними походами у Молдову провокували війну із Туреччиною й цим прирівнювали їх до козацтва як призвідників польсько-турецьких конфліктів. Такі підходи зустрічаються у працях деяких вчених із грона Краківської історичної школи, які відстоювали ідеї «історичного песимізму», та істориків, що симпатизували політичному руху націонал-демократів із їх критикою магнатського всевладдя. У походах козаків на турецькі володіння ряд вчених намагались простежити й вплив іноземних інтриг ворожих до Польщі країн, що підштовхували козаків до шкідливих для неї вчинків. Зокрема такою силою ряд дослідників, що мали антинімецькі упередження, бачили імперію австрійських Габсбургів. Встановлено, що польські вчені особливо виділяли із загалу козацьких лідерів П. Сагайдачного і як славного військового вождя, і як ключового представника вірного Речі Посполитій угрупування у середовищі Війська Запорізького, який зупиняв можливі дії козацтва проти влади. Попри такі оцінки П. Сагайдачного дослідники здебільшого ухилялись від зарахування його до грона героїв Речі Посполитої, що робило багато польських інтелектуалів сучасників гетьмана. Історики часто зображали його особою, яка зручно грала на протиріччях польської політики й цим використовувала її задля зміцнення козацтва, а також, зрештою, вказувала на безперспективність курсу на обмеження Війська Запорізького. У працях деяких антикозацько налаштованих істориків зустрічається зауваження, що саме постать П. Сагайдачного, що йшов на компроміси із владою, стояла на перешкоді розправи із козацтвом. Втім серед левової частки істориків панували високі оцінки ролі П. Сагайдачного та козацтва у Московській війні 1617–1618 рр. й визнавалось як ключове значення у вдалому для Польщі результаті цього конфлікту. З’ясовано, що в оцінках польськими істориками ролі козацтва у Хотинській війні простежується певний дуалізм. Попри однозначні візії битви під Хотином, як прикладу єднання народів Речі Посполитої у боротьбі проти спільних ворогів та акценти на видатному значенні козаків у боях, ряд дослідників намагались відшукати й «темну сторону» ролі козацтва у цих подіях. Історики схилялися до визначення саме козаків як призвідників вибуху великої війни. Також у працях ряду вчених відчутними є звинувачення у бік козацтва щодо поразки коронної армії під Цецорою у 1620 р. Зокрема Війську Запорізькому закидалося відсутність підтримки коронного гетьмана С. Жолкевського із їх боку, а також звинувачення у непослуху під час походу, що нібито і спричинився до знищення польської армії турками. Часто дослідники наголошували на важких для Речі Посполитої вимогах які поставило Військо Запорізьке перед владою взамін за їх згоду на участь у війні 1621 р. Також звинувачували митрополита І. Борецького у погрозах розпочати руками козаків розправу над шляхтою у випадку відмови від визнання нової православної церковної ієрархії. Таким чином у працях ряду польських дослідників простежується спроба знецінити очевидну ключову роль козацтва у одній із найбільших перемог польсько-литовської держави за усю історію її існування. Для ряду польських істориків, що перебували під впливом ідей неоромантизму із його героїзацією минулого, використання історії із метою виховання патріотизму й емоційного зображення подій із поділом людей та явищ на «позитивних» та «негативних», козацтво виступало прикладом чужої для Речі Посполитої, Європи загалом та навіть самого цивілізованого життя й поступу, сили. Козаків показували напівкочовим змішаної національності населенням степу, що жило за варварськими традиціями, не мало політичної та релігійної свідомості, шанувало лише війну й керувалося бажанням здобичі. Такі підходи мотивували польських інтелектуалів характеризувати у подібному ключі й увесь український народ та показувати його як нездатного до власної державотворчої активності, а отже потребуючого керівництва та опіки поляків, як нібито більш розвинутих, що забезпечать цивілізаційний поступ України. Втім, багато дослідників вказували на поступовому формуванню протягом перших десятиліть XVII ст. у козацькому середовищі політичної свідомості, що з’являлась завдяки зростанню їх військовій силі та усвідомленню ними своєї. Це у свою чергу проявлялося у боротьбі козаків за здобуття політичних та соціальних прав. Історики здебільшого негативно оцінювали такі дії козацтва й бачили їх елементом т.зв. «сваволі», з якою Польщі треба було боротися, адже вона руйнувала усталений у Речі Посполитій порядок. Однак ряд істориків, що виступали із критикою соціально-політичного устрою Першої Речі Посполитої, зокрема представники Краківської історичної школи, вважали за доцільне проведення реформи суспільного ладу, при якій козацтво було б інтегроване до військово-шляхетського прошарку польсько-литовської держави й цим залучене на користь взаємовигідної праці на благо держави. Подібно до краківських істориків ХІХ ст. уже в 1930-х рр. оцінював проблему козацтва та можливості її врегулювання й історик О. Гурка, що виступив із ідеями переосмислення історичного досвіду Польщі, однак зазнав критики із боку більшості своїх колег. Також серед прихильників «історичного песимізму» з’являлись ідеї про боротьбу в Україні магнатського латифундіального та козацького хутірного землеволодіння, що представляли різні підходи до бачення суспільних відносин в Речі Посполитій. Історики, які схилялись до концепції «західної орієнтації» вектору історичного розвитку Польщі часто були критичні до суспільних відносин, що оформились в першій половині XVII ст. на українських землях. Вони бачили негативні наслідки діяльності магнатів, що задля власного збагачення намагались перетворити козаків у підвладних їм селян й цим провокували криваві козацькі повстання. Вони наголошували на історичній необхідності орієнтації польського народу на здобутки Західної Європи, натомість у діяльності магнатів простежували негативні традиції всевладдя, запозичені із соціуму Східної Європи. Визначено, що багато уваги польські історики звертали на роль українського козацтва у релігійному житті. Попри часті акценти дослідників, що негативно оцінювали козацтво, на нібито релігійній байдужості козаків, все ж визначалося що в першій половині XVII ст. вони активно включилися у міжконфесійний конфлікт між православними, уніатами та католиками. Виходячи із таких оцінок релігійної свідомості козаків ряд вчених бачили у них лише знаряддя у руках православного духовенства, що боролось за свою легалізацію й нібито намагалося розпалити в Україні релігійну війну. Козакам та православному духовенству закидалась змова із ворогами Польщі й часто їх зображувалось як маріонеток політики підконтрольного султану Константинопольського патріархату, Московського царства та навіть протестантської Швеції. Військо Запорізьке та православну церкву часто змальовували як частину справжньої антипольської змови, що уже в першій половині XVII ст. хотіла здійснити поділ Речі Посполитої. Особливо такі ідеї були популярні серед істориків із грона Варшавської історичної школи, вчених із т.зв. «нової Краківської історичної школи» та симпатиків руху націонал- демократів, що у значній мірі перейняли від варшавських істориків ідеї «історичного оптимізму». Візії на минуле цих дослідників ґрунтувались на ідеї пошуку коренів історичних проблем Польщі та зрештою втратою неї незалежності у іноземних інтригах та агресії. Саме у діях зовнішніх та внутрішніх ворогів, а не у вадах та суперечностях самого соціуму Першої Речі Посполитої, вони вбачали причину ледь не усіх головних проблем польського народу. Доведено, що основну причину козацьких повстань польські історики здебільшого бачили у козацькій «сваволі», тобто у їх усвідомленні своєї значимості та сили у Речі Посполитій, боротьбі за політичні та соціальноекономічні права, бажанні вести самостійну зовнішню політику та військові дії, що в оцінках дослідників суперечили інтересам держави. Військо Запорізьке старались показати як непоступливе у своїх вимогах, що зрештою заставляло владу до застосування сили задля їх примушення до позиції Речі Посполитої. Також ключове значення відводилось й релігійній боротьбі, яку нібито розпалювало православне духовенство й намагалося зробити із козаків борців за православну церкву. Однак існували й крайні погляди на причини козацьких повстань, які висловлювали історики, що перебували під впливом антиукраїнських ідей. Згідно із ними причиною конфлікту була виключно козацька кровожерливість й бажання поживитися за рахунок пограбування населення Речі Посполитої. Своєрідної протилежної позиції дотримувалися історики, які бачили історичну необхідність польсько-українського порозуміння, й здебільшого належали або до Краківської історичної школи, або до табору прихильників Ю. Пілсудського. Ці науковці основну причину повстань бачили у непослідовності політики залежної від магнатської олігархії влади Речі Посполитої, що не лише не спромоглася інтегрувати козацтво в соціум польсько-литовської держави й використати його на її користь, але й впроваджувала у життя бажання шляхти про перетворення козаків у підданих їм селян. Цікаво, що дослідники звертали увагу й на головні причини кожного окремого повстання. Так причиною повстання 1625 р. року бачили у бажанні козаків здійснювати походи на землі Османської імперії та у змовах із Москвою; у повстанні 1630 р. наголос робили на війні за права православної церкви та у конфлікті між реєстровими козаками та «випищиками»; у 1635 р. бачили непокору козаків заходам влади по недопущенні морських походів запорожців та спробам взяти Січ під контроль; натомість повстання 1637 та 1638 рр. здебільшого бачили як жорстку соціальну боротьбу між різними станами населення й намагались показати навіть як «селянський бунт». Встановлено, що у зображенні подій козацьких повстань 1620–1630-х рр. часто спостерігається безкритичне слідування за буквою польських історичних джерел у яких гіперболізувалися розміри козацьких сил та завданих повстанцям втрат. Здебільшого героїзувалися образи польських полководців та військ, яких зображали чесними, шляхетними самовідданими борцями, що рішуче перемагають набагато чисельнішого ворога й проявляють щодо нього акти гуманізму. Натомість у дусі історичних міфів повстанців показували варварськими масами безжальних різунів та грабіжників, що вирізнялись зрадливістю та боягузтвом. У працях деяких дослідників зустрічається замовчування фактів, які б в негативному світлі показували польське військо та полководців, підважували образ національних героїв, який використовувався для «зміцнення сердець» польського народу та задля виховання патріотизму. В загальних оцінках козацьких повстань історики бачили у них пролог до Хмельниччини, своєрідні перші спроби й тренування козаків у їх боротьбі проти Речі Посполитої. У підсумках намагались простежити їх загалом негативний для польсько-литовської держави результат, коли повністю ліквідувати небезпечні для неї сили не вдалося, глибинні причини конфлікту не були вирішені, а суперечності серед населення України лише загострились.

2026-01-01T00:00:00Z Мицавка, Юрій Юрійович http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11507 2026-09-14T07:48:04Z 2026-01-01T00:00:00Z

Название: Унійні договори XIV – XVI ст. між Королівством Польським та Великим Князівством Литовським у працях польських істориків кінця ХІХ ст. – 1939 року. Авторы: Мицавка, Юрій Юрійович Краткий осмотр (реферат): У дисертаційному дослідженні вперше комплексно вивчено зображення історії польсько-литовського унійного процесу від Кревської унії 1385 р. до Люблінської унії 1569 р. у працях польських істориків, що працювали у період з кінця ХІХ ст. й до початку Другої світової війни. Дисертантом зроблено наголос на вивченні впливів історіографічних теорій та політичних ідеологій на зображення дослідниками означеної історичної проблематики. Перший розділ «Історіографія, джерела та методологічна база дослідження» присвячений характеристиці комплексу джерельних та історіографічних матеріалів, що слугували основою для проведення дисертаційного дослідження. Висвітлено особливості принципів та методів наукового дослідження, які застосовувались при виконанні даної роботи й дозволили виконати поставлені перед нею завдання. Розділі 1.1. «Історіографія проблеми» містить аналіз комплексу історіографічних матеріалів, що відображають різні сторони розвитку польських історичних студій з кінця ХІХ ст. й до початку Другої світової війни у 1939 р., впливи, які чини на нього суспільно-політичні процеси, особливості національного та культурного життя, особливості інтелектуального дискурсу епохи. Особливу увагу зосереджено на працях, у яких як досліджувалось загальні тенденції розвитку польської історичної науки, так і тим, що звертались до вивчення біографій окремих польських науковців. Охарактеризовано дослідження діяльності історичних шкіл та наукових осередків, що дозволяють прослідкувати певні тенденції у підходах різних інтелектуальних середовищ у вивченні історичної проблематики. Проаналізовано праці, у яких 3 відображено суспільно-політичні, культурні та національні процеси кінця ХІХ – першої половини ХХ ст., що дозволяють краще зрозуміти обставини у яких розвивалася польська історична думка і які впливали на особливості інтерпретації дослідниками історичного матеріалу. Розглянутий історіографічний матеріал вказує на наявність прогалини у наукових студіях, пов’язаної із відсутністю комплексного спеціального дослідження образу польсько-литовської унії XIV – XVI ст. у польській історичній науці кінця ХІХ ст. – 1939 рр. У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження» розглянуто та проаналізовано комплекс історіографічних джерел, на яких базується дане дисертаційне дослідження. Проведено класифікацію джерел за принципом їх приналежності до архівних матеріалів або опублікованих праць. Висвітлено проблему цінності зібрань матеріалів конкретних архівних установ України та Польщі для дослідження проблем відображення історії унійного процесу у польській історіографії та самого розвитку польської історичної науки з кінця ХІХ ст. й до 1939 р. Змальовано особливості джерел із зазначеної проблематики, що знаходяться у колекціях Центрального державного історичного архіву України у м. Львові, Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України, Архіву Ягеллонського університету у м. Кракові, відділі рукописів Бібліотеки Ягеллонського університету у м. Кракові, Бібліотеки Польської Академії Вмінь у м. Кракові, Архіву нових актів у м. Варшаві. При висвітленні специфіки опублікованих досліджень було охарактеризовано ряд найважливіших праць, що відображають бачення польськими вченими проблем історії польсько-литовських відносин, обставин укладення конкретних унійних договорів, їх особливостей та наслідків. Визначено їх цінність для простеження специфіки підходів вчених до історичного матеріалу, впливи даних праць на формування польської історичної свідомості та бачення загалом польського народу подій пов’язаних із певними унійними договорами. Окремо увагу зосереджено на висвітленні особливостей особистого та професійного життєвого шляху авторів даних праць, що впливали на специфіку їх візій минулого, яка у свою чергу відобразилась у їх наукових працях. 4 Підрозділ 1.3. «Методологія дослідження» присвячений розгляду базових наукових принципів та методів, що застосовувались при роботі над даним дослідженням. Визначено цінність ряду конкретних принципів та методів задля досягнення поставленої мети та виконання завдан дисертаційного дослідженняь. Висвітлено специфіку використання означених методологічних засад у ході історіографічних студій над працями польських науковців та у вивченні їх візій минулого. Охарактеризовано загальнонаукові принципи об’єктивності, історизму, системності, всебічності та ін., загальнонаукові методи аналізу та синтезу, дедукції й індукції. Обґрунтовано використання спеціально-історичних методів дослідження, таких як історико-біографічного, історико-генетичного, історико-типологічного та ін., а також ряду методів юридичної науки, що використовувались при аналізі специфіки вивчення польськими дослідниками юридичних основ польськолитовської унії. Другий розділ «Історіографічні підходи польських істориків до вивчення Кревської унії» присвячений аналізу інтерпретацій польськими вченими подій пов’язаних з укладення договору у Креві в 1835 р., що започаткував історію унійного зв’язку між Королівством Польським й Великим князівством Литовським та існування самої польсько-литовської держави. У підрозділі «Генеза унії 1385 р.» розглядається бачення польськими дослідниками причин та обставин, що призвели до укладення першого польськолитовського унійного договору, зовнішньо- та внутрішньополітичних умов, на тлі яких було укладено Кревську унію. Висвітлено погляди польських вчених на існування спільних для Польща та Литви загроз із боку Тевтонського ордену та обґрунтування істориками гіпотетичної загрози для литовців із сторони руського населення Великого князівства Литовського. Аналізується визначення дослідниками ролі особистості великого князя Ягайла та ряду інших польських та литовських політичних діячів у процесі, що призвів до укладення унії. Розглянуто звернення науковців до проблеми пошуку творців та ініціаторів ідеї укладення польськолитовського союзу. Вивчається зображення у польській історіографії процесу 5 переговорів між сторонами та подолання різноманітних перешкод, що стояли на шляху до унії 1385 р. Підрозділ 2.2. «Кревський Акт та його юридичні основи» присвячений аналізу подій, що супроводжували остаточне укладення Кревського договору та утвердження Ягайла на польському престолі. Розглянуто висвітлення в працях польських істориків ряду подій, що становили своєрідні етапи з моменту підписання договору в Креві до остаточного утвердження нового монарха на троні у Кракові, зокрема з’їзду польського дворянства у Любліні. Висвітлено бачення дослідниками ролі королеви Ядвіги у цих поліях та прославлення її жертовності заради блага вітчизни та християнства. Показано специфіку підходів вчених до аналізу пунктів кревських домовленостей. Особливий наголос зроблено на вивчення інтерпретацій польськими науковцями юридичної сутності умов на яких відбувалося об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського, аналізу термінів incorporare та applicare, що використовувалися в унійних договорах для означення особливостей приєднання Литви до Польщі. Вивчено зображення у польській історіографії процесу християнізації Литви та утвердження католицької церкви на теренах Великого князівства Литовського, ролі у цих подіях короля Владислава Ягайла й зображення його як «апостола литовців». Звернено увагу на визначення рядом вчених часткового характеру кревських домовленостей та неоднозначності у їх інтерпретаціях сучасниками. У підрозділі 2.3. «Наслідки Кревської унії» розглянуто оцінки польськими науковцями впливу домовленостей 1385 р. та об’єднання Польщі й Литви на долю поляків та інших народів Східної та Центральної Європи. Вивчено інтерпретації дослідниками впливу Кревської унії на етнічні процеси на землях Великого князівства Литовського. Звернено увагу на цивілізаційні фактори, на які робили наголос ряд польських істориків – «порятунку» литовців від експансії руської культури та традицій суспільного устрою, долучення їх до Західної цивілізації. Проаналізовано оцінки зовнішньополітичних наслідків унії як у відносинах з Тевтонським орденом та іншими сусідами, так і в практиці творення великих багатоетнічних держав мирним шляхом. Висвітлено специфіку прославлення рядом 6 дослідників Кревської унії та ролі у цих подіях Польщі, а саме зображення її місії на сході Європи у поширенны цивілізаційних здобутків Заходу та обороні перед азіатською експансією. Визначено особливості звернення польських науковців й до негативної сторони унійного зв’язку, зокрема оцінок зміни вектора розвитку Польщі із західного на східний. Третій розділ дисертаційного дослідження «Унійні договори XV – першої половини XVI століть у візіях польських науковців» зосереджується на зображенні підходів польських вчених до вивчення розвитку унійного процесу між польською та литовсько-руською державами у проміжку між укладенням Кревського та Люблінського договорів. У підрозділі 3.1. «Унійні договори першої половини XV ст.» розглянуто особливості вивчення польськими істориками Віленсько-Радомських домовленостей 1401 р., Городельської унії 1413 р. та Гродненського унійного договору 1432 р. Вивчено специфіку підходів науковців до інтерпретації еволюції зовнішньо- та внутрішньополітичних умов у яких розвивався польсько-литовський унійний зв’язок, їх вплив на трансформацію умов об’єднання польської та литовсько-руської держав. Досліджено обґрунтування вченими причин відходу від інкорпорації Великого князівства Литовського, повернення до його суверенного існування та перехід на рівень рівноправних союзних відносин між Польщею та Литвою. Звернено увагу на розвиток наукового дискурсу довкола проблеми приєднання литовського боярства до польських шляхетських гербів та надання їм нових привілегій та прав. Розглянуто специфіку інтерпретацій Городельської унії, як своєрідної «унії між народами», та її прославлення, як прикладу братання литовців та поляків. Проаналізовано підходи істориків до визначення ролі у зазначених подіях монархів Владислава Ягайла, Вітовта, Сигізмунда Кейстутовича та інших. Підрозділ 3.2. «Особливості унійних процесів середини XV – початку XVI ст.» присвячений висвітленню у польській історіографії кінця ХІХ ст. й до 1939 р. розвитку унійного процесу за панування Казимира IV Ягеллончика та його наступників. Проаналізовано різноплановість оцінок польсько-литовських домовленостей від 1447 й до 1501 р., як таких, що сприяли зближенню між обома 7 народами та поглиблювали їх зв’язок й до їх інтерпретацій як процесу поступового переходу відносин у форму звичайного союзу між незалежними державами. Змальовано особливості зображення умов договорів 1447 та 1499 рр., МельницькоПйотрковської унії 1501 р. Розглянуто дискусії вчених довкола впливів на унійні процеси подій зовнішньополітичного життя та трансформації суспільно-політичних відносин у польсько-литовській державі, зокрема розширення прав шляхти. Визначено специфіку підходів дослідників по вивченню протиборства польських та литовських політичних еліт довкола умов унійного зв’язку. Останній, четвертий, розділ дисертаційної роботи «Історія Люблінської унії в історіографічному дискурсі кінця ХІХ ст. – 1939 р.» зосереджений на вивченні специфіки зображення подій пов’язаних із остаточним врегулюванням польськолитовського унійного зв’язку здійсненого Люблінською унією 1569 р. та її оцінок у польській історіографії. У підрозділі 4.1. «Причини унії» розглянуто підходи науковців до аналізу причин та обставин, які спонукали політиків середини XVI ст. укласти новий унійний договір. Визначено роль, яку дослідники відводили у цих процесах подіям московськолитовської війни, фактору можливого вигасання правлячої династії Ягеллонів, боротьби польської та литовської шляхти за свої права й поглиблення реформ державного управління. Охарактеризовано підходи істориків до оцінки ролі короля Сигізмунда ІІ Августа у праці над випрацюванням проєкту нового унійного договору. Змальовано дискусії польських науковців довкола проблеми протидії литовськоруської аристократії можливому поглибленню унійного зв’язку між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, вивчено особливості інтерпретацій істориками такої позиції магнатів. Підрозділ 4.2. «Укладення Люблінської унії та її правові підстави» присвячений висвітленню польськими істориками подій пов’язаних із Люблінським сеймом 1569р. Звернено увагу на оцінки вченими різноманітних проєктів унійного договору, дискусій та боротьби довкола його умов. Висвітлюється змалювання в історіографії ролі у цих подіях різноманітних магнатських родів Великого князівства Литовського та їх представників, мотивації їх вчинків. Визначено місце, яке дослідники відводили 8 королю Сигізмунду ІІ Августу у подіях 1569 р. Особливий наголос зроблено на специфіці висвітлення польськими науковцями процесу приєднання до Королівства Польського українських земель та умов, на яких воно відбувалося. Звернено увагу на зображення ставлення українського населення до цих подій. Змальовано характеристики істориками умов остаточного унійного договору 1569 р. Третій підрозділ «Наслідки Люблінської унії» присвячений змалюванню тенденцій в оцінках польськими істориками впливу подій 1569 р. на долю населення Речі Посполитої та цілого Центрально- та Східноєвропейського регіону. Визначено особливості глорифікації багатьма вченими Люблінської унії та польських політичних еліт, що були її творцями. Проаналізовано взаємовпливи історіографічного образу Люблінської унії із ідеями кінця ХІХ та першої половини ХХ ст. про цивілізаційну місію Польщі на сході Європи, її жертовної праці на благоцих теренів, а отже й особливих прав у регіону між Балтійським та Чорним морями. Охарактеризовано особливості оцінок наслідків Люблінської унії представниками різних наукових шкіл та симпатиками певних історіографічних ідей, обумовлення інтерпретацій подій відносно симпатій дослідників до тих чи інших політичних таборів із їх специфічною ідеологією. Означено місце в історіографії критичних оцінок Люблінської унії для долі польського народу й руйнівних для існування польської державності наслідків звернення політики на схід. Звернено увагу на розвиток дискусії довкола оцінок Люблінської унії польськими істориками кінця ХІХ ст. – 1939 р. з іноземною, зокрема українською історіографією, а також їх переосмислення наступними поколіннями дослідників. Таким чином, у дисертаційному дослідженні проаналізовано особливості інтерпретацій польськими науковцями, що працювали у період з кінця ХІХ ст. й до початку Другої світової війни історії польсько-литовської унії від часів укладення Кревського договору 1385 р. й до Люблінської унії 1569 р., визначено місце даних проблем у польських історичних дослідженнях. Вивчено специфіку підходів науковців до розгляду зазначеної проблематики відповідно їх приналежності до різних історичних шкіл, прихильності до певних історіографічних концепцій та симпатії до тих чи інших політичних ідей.

2026-01-01T00:00:00Z Терещенко, Роман Анатолійович http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11506 2026-09-14T07:14:53Z 2026-01-01T00:00:00Z

Название: Російсько-українська війна в політиці пам'яті України (2014–2022) Авторы: Терещенко, Роман Анатолійович Краткий осмотр (реферат): Актуальність теми зумовлена необхідністю глибокого наукового осмислення процесів трансформації політики пам'яті в Україні протягом 2014– 2022 років. Цей період ознаменувався докорінними змінами суспільної свідомості: під впливом збройної агресії Російської Федерації відбулася радикальна зміна – від остаточного прощання з радянськими міфами до формування нового національного наративу на основі героїзму спротиву та цінностей свободи. Війна Росії проти України являє собою не лише конвенційне військове протистояння, а й боротьбу за ідентичність та цивілізаційний вибір; Росія використовувала дезінформацію та маніпуляцію історичними фактами як інструменти виправдання агресії та формування викривлених гранд-наративів. Державна політика пам'яті еволюціонувала від тактичної комеморації (реактивних дій у відповідь на інформаційні атаки) до стратегічної (формування системної інфраструктури національної пам'яті). Вивчення досвіду 2014–2022 років є необхідним для розробки ефективних стратегій меморіалізації як в умовах триваючої війни, так і після завершення її активної фази, що робить тему дослідження важливою у науковому та суспільно-політичному вимірах. Об'єктом дослідження є політика пам'яті в Україні як сфера державноїінституціоналізації та реалізації політики пам'яті щодо подій російськоукраїнської війни у період 2014–2022 років. Метою роботи є комплексне вивчення інституційного, нормативноправового та соціокультурного вимірів державної політики пам'яті в Україні щодо російсько-української війни у період 2014–2022 рр. Для досягнення мети поставлено завдання: здійснити історіографічний огляд та проаналізувати джерельну базу; визначити теоретико-методологічні засади та концептуальний апарат дослідження; розкрити чинники, механізми та етапи еволюції національної пам'яті в Україні; з'ясувати інституційні засади формування політики пам'яті, проаналізувавши роль державних (Президент, КМУ, УІНП, Мінветеранів) та недержавних акторів; охарактеризувати формування нормативно-правової бази в умовах гібридної агресії РФ; дослідити владні комеморації через аналіз системи нагород, ритуалів та комеморативного календаря; систематизувати практики маркування символічного простору; розкрити освітні та просвітницькі виміри політики пам'яті. Хронологічні рамки дослідження охоплюють 2014–2022 рр. Нижня межа (лютий 2014 року) зумовлена початком російської окупації Криму, що спричинила якісні зміни в українській політиці пам'яті та актуалізувала необхідність інституційного осмислення новітньої війни. Верхня межа (лютий 2022 року) обумовлена початком повномасштабного вторгнення Росії, яке призвело до суттєвої трансформації інституційної архітектури і змістових акцентів політики пам'яті. Методологічна основа дисертації ґрунтується на принципах наукової об'єктивності, історизму, системності та міждисциплінарності. Базовим епістемологічним підходом обрано соціальний конструктивізм. Дослідження спирається на інтеграцію здобутків історичної науки, політології та міждисциплінарних студій пам'яті (memory studies). Застосовано інституційний, аксіологічний, соціокультурний, цивілізаційний, біографічний та безпековий підходи (зокрема концепт «мнемонічної безпеки»). Серед методів використано: та історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-типологічний, історикосистемний, контент-аналіз, дискурс-аналіз, метод кейс-стаді, біографічний та статистичний методи. Концептуальний апарат побудовано на розмежуванні понять «колективна пам'ять», «національна пам'ять», «культурна пам'ять» і «політика пам'яті». На основі синтезу підходів запропоновано авторське визначення: політика пам'яті України щодо російсько-української війни – це цілеспрямована, багаторівнева діяльність державних інституцій у синергії з громадянським суспільством, спрямована на забезпечення мнемонічної безпеки нації через деколонізацію символічного простору та героїзацію збройного спротиву. Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в українській історіографії на рівні дисертаційного дослідження комплексно проаналізовано політику пам'яті щодо російсько-української війни в період до повномасштабного вторгнення. Класифіковано державні та недержавні інституції, що формують політику пам'яті. Здійснено класифікацію нормативноправових актів 2014–2022 років на дві функціональні групи: ті, що трансформували символічний простір (декомунізаційне законодавство), та ті, що формували комеморативні стандарти (статус ветеранів, термінологія війни). Проведено аналіз трансформацій суспільної свідомості через зіставлення даних соціологічних опитувань за досліджуваний період. Простежено взаємозв'язок між етапами політики пам'яті та цілеспрямованими діями Президентів України. Розроблено дворівневу періодизацію: загальну (чотири етапи еволюції державної політики пам'яті, 1991–2022 рр.) та спеціальну (п'ять етапів політики пам'яті саме про російсько-українську війну: спонтанна комеморація, законодавча інституалізація, інституційна консолідація, радикалізація меморіального дискурсу та кодифікація). Доведено паралельний, а не послідовний характер інституалізації пам'яті про війну. Проаналізовано зміни до шкільних програм та підручників з погляду візуального та текстового наративу. У дисертації встановлено, що еволюція державної політики пам'яті пройшла чотири етапи: 1991–2004 рр. – пошук балансу між національним становленням і радянськими реліктами; 2005–2010 рр. – активізація меморіальної політики, визнання Голодомору актом геноциду, створення УІНП; 2010–2013 рр. – регрес, повернення до радянських наративів; 2014–2022 рр. – радикальна трансформація під впливом Революції Гідності та збройної агресії РФ. Встановлено, що трансформацію зумовив комплекс детермінант чотирьох рівнів: історичних (колективні травми – Голодомор, сталінські репресії), суспільно-політичних (Революція Гідності та збройна агресія), державноінституційних (декомунізаційне законодавство, діяльність УІНП) та інформаційно-просвітницьких (система освіти, медіа, цифрові технології). Доведено, що до початку повномасштабного вторгнення 2022 р. Україна підійшла з уже сформованим базисом національної пам'яті як ресурсом суспільної стійкості. З'ясовано, що у 2014–2022 рр. було здійснено масштабну інституційну перебудову політики пам'яті, яка набула характеру багаторівневої системи: інститут Президента забезпечував концептуальне бачення та легітимізацію нового наративу, реформований УІНП перебрав роль ідеологічного модератора, новостворене у 2018 р. Міністерство у справах ветеранів інституціоналізувало статус захисника як центральної фігури героїчного наративу. На локальному рівні органи місцевого самоврядування перетворилися на активних суб'єктів меморіальної політики. Важливою рисою стала синергія державних інституцій та громадянського суспільства: волонтерські фонди, ветеранські спілки, музейні ініціативи (Національний музей Революції Гідності, Музей АТО в Дніпрі) сформували мережу недержавних акторів комеморації. Охарактеризовано процес формування нормативно-правової бази: декомунізаційний пакет 2015 р. із чотирьох законів трансформував символічний простір, а закони про статус ветеранів АТО/ООС та термінологію війни формували комеморативні стандарти. Водночас виявлено фрагментованість правового поля: понад 156 нормативно-правових актів від 19 органів влади; процедури надання статусу учасника бойових дій характеризувались надмірною бюрократизацією; формування переліку пам'ятних дат мало ситуативний характер. Досліджено владні комеморації: формування нового комеморативного календаря (День захисників і захисниць України 14 жовтня, День пам'яті захисників 29 серпня, День Героїв Небесної Сотні 20 лютого), оновлення нагородної системи (понад 150 захисників отримали звання Героя України) та еволюцію публічних церемоній від мілітарних демонстрацій до людиноцентричних перформансів. Масштаб маркування символічного простору виявився безпрецедентним: понад 51 000 перейменованих топонімів, 991 населений пункт, демонтовано близько 2 500 пам'ятників. Серед територіальних громад 69,6 % обрали меморіальні дошки, 66,4 % – перейменування вулиць. Простежено гібридну модель комеморації: держава задавала нормативні рамки, тоді як громадські ініціативи нерідко випереджали офіційні структури. Розкрито освітні та просвітницькі виміри політики пам'яті на трьох рівнях: формальної освіти, позаурочної діяльності та публічної просвіти. Встановлено концептуальну еволюцію підручників: від обережного опису подій «АТО» до запровадження дефініцій «російсько-українська війна» та «збройна агресія». Контент-аналіз чотирьох підручників виявив різні наративні та візуальні стратегії подачі теми війни. Синергія макронаративу підручників та персоналізованого досвіду позаурочних практик (шкільні музеї, зустрічі з ветеранами, дослідницька робота МАН) дозволила сформувати основи «постпам'яті» у покоління, що дорослішало в умовах гібридної війни, забезпечивши необхідний рівень мнемонічної стійкості суспільства. Практичне значення одержаних результатів визначається тим, що запропонована дворівнева періодизація політики пам'яті може використовуватися УІНП та МКІП як аналітична рамка для планування меморіальних стратегій повоєнного періоду. Виявлена фрагментованість нормативно-правового поля (понад 156 актів від 19 органів влади) обґрунтовує потребу в його систематизації, актуальність якої підтверджена ухваленням у 2025 р. базового закону «Про засади державної політики національної пам'яті Українського народу». Результати порівняльного контент-аналізу чотирьох шкільних підручників, де виявлено різні наративні та візуальні стратегії подачі теми війни, можуть бути використані МОН для розробки методичних рекомендацій щодо висвітлення російсько-української війни у навчальній літературі. Матеріали дисертації можуть слугувати основою для підготовки спецкурсів з новітньої історії України, політології та музеєзнавства у закладах вищої освіти. суспільної діяльності. Предметом дослідження є процеси формування,

2026-01-01T00:00:00Z