http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/3534 2026-10-05T01:39:14Z http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11683 Название: Проблеми формування інклюзивного освітнього середовища початкової школи засобами інноваційних технологій (кінець ХХ — початок ХХI століття) Авторы: Потюк, Софія Василівна Краткий осмотр (реферат): Дисертація присвячена цілісному аналізу проблеми формування інклюзивного освітнього середовища початкової школи засобами інноваційних технологій що здійснювалася впродовж кінця ХХ та на початку ХХІ століття. За сучасних умов розвитку суспільства, де відбуваються динамічні процеси в різних галузях життя, висуваються нові вимоги до закладів освіти щодо адаптації, інтеграції та соціалізації дітей з особливими освітніми потребами. У науковій роботі виділено основні напрями створення інклюзивного освітнього середовища початкової школи в Україні (кінець ХХ – початок ХХІ століття): • Обґрунтування нормативно-правової бази щодо впровадження інклюзивної освіти: розробка планування, концепцій, стратегій, шляхів реалізації, професійних аспектів; • Впровадження міжнародних та всеукраїнських проєктів; • Обмін досвідом з країнами Західної Європи та світу; • Теоретико-методичні дослідження вітчизняних та закордонних науковців. Держава відіграє визначальну роль у врегулюванні освітнього процесу та функціонуванні інклюзивної освіти. Проаналізовано стратегічні напрями реформування інклюзивної освіти, які закладені на національному рівні та задекларовано в нормативно-правових актах, починаючи із років затвердження незалежності, що відповідно передбачають становлення інклюзивної освіти на теренах України. У процесі дослідження доведено, що Україна переходить на новий рівень освіти, у якому забезпечується рівний доступ усіх дітей до освіти ‒ дитиноцентризм ‒ суб’єкт-суб’єктні взаємостосунки між вчителем та школярем, підтримка дітей з ООП та інтегрування в дитячий колектив, створення комфортних умов, безбар’єрного та інноваційного середовища. Схарактеризовано науково-теоретичні засади дослідження та висвітлено проблематику інклюзивної освіти. Визначено, що система української освіти потребує постійного пошуку нових підходів до організації навчання, виховання та розвитку; застосування форм, методів, прийомів і технологій, в яких відображаються український менталітет, а також кращі досягнення світової освітньої галузі. Аналіз літературних джерел вітчизняних та закордонних науковців дав змогу уточнити сутність ключових дефініцій дослідження «інклюзивне освітнє середовище», «дитина з особливими освітніми потребами» та «інноваційні технології». Так, інклюзивне освітнє середовище – це безбар’єрне середовище, в якому забезпечується індивідуальна освітня траєкторія інтелектуального й емоційного розвитку дитини з особливими освітніми потребами, з врахуванням їхніх потреб та можливостей, застосовуючи інноваційні технології. У дефініції «інклюзивне освітнє середовище» зустрічається інше поняття «діти з особливими освітніми потребами», який розглядається нами як особлива категорія дітей, які різноманітні між собою через екзогенні та ендогенні причини та обставини, але потребують адаптації, інтеграції та соціалізації в суспільстві для задоволення потреб та можливостей, з метою забезпечення їх права на освіту. Схарактеризовано вікові й індивідуальні особливості дітей з особливими освітніми потребами молодшого шкільного віку. Поняття «інноваційні технології» тлумачемо як алгоритм педагогічних дій в навчальновиховному процесі, який сприяє фізичному, емоційному, соціальному та когнітивному розвитку здобувачів освіти. У роботі проаналізовано вплив, структурні елементи, методологічні основи та шляхи реалізації засобів інноваційних технологій у навчальній діяльності молодших школярів; визначено педагогічні умови функціонування інклюзивного освітнього середовища початкової школи засобами інноваційних технологій; обгрунтовано значення і роль інноваційних технологій задля формування інклюзивного освітнього середовища в початковій школі. Визначено, що функціонування інклюзивного освітнього середовища, безумовно, повʼязане з розвитком наукової думки щодо інклюзивного навчання в сьогоденні. У результаті дослідження встановлено зростання дослідницького інтересу до проблеми формування інклюзивного освітнього середовища засобами інноваційних технологій, який розкривається у наукових працях І.Дичківської, І.Малишевської, О. Невмержицької, І. Калініченко, І. Коновальчука, Н.Кравець, М.Пантюка, Т. Пантюк, І.Садової, В. Синьова, Л. Смеречак, О. Сороки. Окрему увагу приділено аналізу особливостей та алгоритму застосування арттерапевтичних технологій, аромотерапії, артикуляційної гімнастики, ігрової технології, практик візуальних мистецтв, ерготерапії, казкотерапії, кейс-технологій, кінезіотерапії, кольоротерапії, музикотерапії, логотерапії, лялькотерапії, сендплею, су-джок терапії, пет-терапії, портфоліо, проєктної технології, фототерапії. З’ясовано, що, використовуючи інноваційні технології, педагогічний працівник допомагає підтримати складні емоції та почуття, надати сенсу і трансформувати, враховуючи психофізичні особливості кожного учня. Обґрунтовано педагогічні умови, які допоможуть забезпечити ефективне формування інклюзивного освітнього середовища початкової школи з використанням інноваційних технологій, а саме: підготовка педагогічних працівників; варіативність та методична гнучкість; індивідуалізація освітнього процесу; співпраця всіх суб'єктів згідно з принципами педагогіки партнерства; добір доцільних технологій для реалізації завдань інклюзивної освіти; узгодженість використання методів, інноваційних технологій, засобів та форм організації; толерантне ставлення до дітей з особливими освітніми потребами. Зʼясовано значення інноваційних технологій в освітньому процесі, який побудований на основі гуманізму і дитиноцентризму. Доведено, що впровадження інноваційних технологій має ефективний вплив на молодших школярів з особливими освітніми потребами, оскільки здійснюється на теоретично-методологічних засадах, що враховує специфіку формування освітнього середовища для інклюзивного навчання в початковій школі. Наукова новизна та теоретичне значення. У дисертаційній роботі досягнуто наукових результатів: • вперше науково обґрунтовано значення і роль засобів інноваційних технологій як засобу формування інклюзивного освітнього середовища початкової школи в Україні з кінця ХХ – ХХI століття, відповідно до реформ Міністерства освіти і науки; • проаналізовано механізми, способи, засоби та різноманіття інноваційних технологій у процесі формування інклюзивного освітнього середовища початкової школи; • досліджено суть, зміст та завдання інноваційних технологій; • обґрунтовано специфіку засобу інноваційних технологій для реалізації завдань формування інклюзивного освітнього середовища початкової школи; • з'ясовано особливості застосування засобів інноваційних технологій для формування інклюзивного освітнього середовища початкової школи. Практичне значення дослідження полягає у тому, що матеріали, результати дослідження, методичні рекомендації можуть бути використані викладачами педагогічних закладів вищої освіти для покращення якості професійної підготовки студентів та, відповідно, підвищення рівня інклюзивної компетентності майбутніх учителів початкових класів, при організації навчально-пізнавальної та позашкільної діяльності вчителями початкових класів і керівниками закладів загальної середньої освіти, в педагогічній роботі вихователів закладів дошкільної освіти, в науковій роботі студентами, аспірантами. Запропоновані в роботі теоретичні та методичні матеріали, обґрунтовані в дисертаційному досліджені, можуть бути використані як база для бакалаврських, магістерських робіт з педагогіки, навчально-методичних посібників. 2024-01-01T00:00:00Z http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11560 Название: Фемінативи у функціонально-стильових сферах української літературної мови: норма і перспективи Авторы: Шеремет, Анна Віталіївна Краткий осмотр (реферат): Дисертація – новаторське дослідження динаміки фемінної лексики у функціональних стилях української літературної мови, яку розглянуто з боку екстралінгвістичних та лінгвістичних процесів, глобалізаційних, диджиталізаційних та соціальних процесів (таких, як подолання стратегії андроцентризму), дифузних явищ у стильовій системі української мови та міждисциплінарних зв’язків у дослідженнях функціювання фемінативів в українській мові. Визначено зміст та обсяг понять фемінатив, фемінна лексика, порушено проблему термінологічної неоднозначності та класифікаційних суперечностей у сфері фемінної лексики. Закцентовано, що, незважаючи на те, що фемінативи становлять групу стилістично обмеженої лексики, фіксуємо активне проникнення цих мовних одиниць до всіх стилів української мови. Засвідчено випадки дифузності в межах більшості стилів української мови, зокрема опосередковано через функціювання виразно стилістично маркованої фемінної лексики. Аналіз матеріалу, який дібрано з різних стилів та різних джерел 10-20-х років ХХІ ст., дав змогу визначити головні особливості вживання фемінативів, серед яких насиченість фемінною лексикою в межах мікроконтексту одного речення, проникнення субстандартної фемінної лексики до писемних стилів української мови, наявність формантів, що конкурують тощо. На основі опрацьованих текстів з’ясовано основні тенденції еволюційних процесів функціювання фемінної лексики в різних стилях української мови, до яких зараховано запозичення, утворення нових фемінних лексем-юкстапозитів, розширення семантичної структури фемінативів завдяки появі їхніх лексико-семантичних варіантів, функціювання розмовних фемінативів, суржикізмів, жаргонізмів, фемінних прізвиськ та ін. Виявлено, що в публіцистичному та художньому стилі української мови вживання фемінної лексики сприяє реалізації стратегії експресивізації тексту, виклику емоційної реакції читача завдяки вживанню маркованої фемінної лексики, що служить досягненню відповідних завдань – збільшення охоплення аудиторії медійного видання або ресурсу в публіцистичному стилі та створення неповторної образності або колориту твору в художньому стилі української мови. Активна експлуатація фемінної лексики в заголовках інтернет-новин є наочним прикладом реалізації закону мовної економії, сприяючи сконденсованості, лаконічності повідомлення та захопленню уваги потенційного читача. Наголошено на збагаченні фемінної лексики української мови початку 10- 20-х років ХХІ ст. завдяки іншомовним запозиченням, які є можливими завдяки збільшення аудиторії мережі Інтернет, комунікації з носіями інших мов, користування іншомовними онлайн-ресурсами тощо. Закцентовано на нагальній необхідності впорядкувати та внормувати названі запозичення, оскільки через особливості транслітерації та чинних орфографічних норм української мови виникає велика кількість паралельних фемінних запозичень, які мовці використовують на власний розсуд не лише в розмовному, а й у публіцистичному стилі української мови. Установлено, що паралельні форми фемінативів, утворені за допомогою різних фемінних суфіксів, несуть небезпеку «розхитування» мовної норми та свідчать про пошук нових виражальних засобів носіями української мови у сферах усного та письмового спілкування. Такий мовний динамізм підтверджує велика кількість суржикізмів, яка фіксуємо в публіцистичному, офіційно- діловому та розмовному стилях української мови – намагаючись актуалізувати текст для реципієнта, зробити його лаконічнішим, його автори вдаються до утворень, що «розмивають» межі зі субстандартною лексикою. Виділено особливу групу фемінних номінацій у межах субстанартної фемінної лексики – фемінні прізвиська. Найбільше фемінних прізвиськ зафіксовано в художньому та розмовному стилях. Фемінативи-прізвиська є поширеними в мові художніх творів іноземними мовами, перекладених на українську, а також у спонтанному побутовому спілкуванні. У художньому стилі вживання таких фемінативів мотивується їхньою яскравою образністю, експресивністю, наближеністю до живого спонтанного мовлення. У дисертації серед фемінативів-прізвиськ виявлено фемінні номінації, утворені за допомогою різних формантів, зокрема, суфіксів з різною семантикою, які є паралельними формами назв осіб та засвідчують загальну тенденцію конкурування формантів у фемінній лексиці. Зауважено, що значною є актуалізація діалектної фемінної лексики в межах художнього стилю української мови. Це тісно корелює з хронотопом художніх творів – карпатський текст рясніє фемінативами-гуцулізмами не лише покликаними створити образ горянки, але й використаними з метою передачі особливостей мовлення гуцулів, вербальної передачі колориту Карпат. Засвідчено, що серед говорів української мови найбільше фемінних діалектизмів було зафіксовано саме в гуцульському говорі на основі наявного матеріалу. Спостережена тенденція демонструє розхитування меж між лексикою художнього та розмовного стилів. Окреслено питання функціювання фемінної лексики з погляду помежів’я стилю та дискурсу, адже фемінативам притаманні такі параметри як дискурсивність та експресивність: носії мови безпомилково визначають за допомогою фемінативів у тексті його стосунок до медіадискурсу, інтернет- або ґендерного дискурсу. Стильова маркованість фемінативів опосередковано може вказувати, до якого стилю належить текст і, відповідно свідчити про стильову дифузність, зокрема, на основі вживання назв жінок за віросповіданням, які належать до конфесійного стилю, у текстах публіцистичного стилю. Наголошено на використанні фемінної лексики як прийому досягнення стильової забарвленості на основі контексту в публіцистичному стилі української мови. Закцентовано на необхідності врахування названих параметрів, що викликане впровадженням ґендерночутливої мови в роботі з текстами публіцистичного, офіційно-ділового та наукового стилів, яке поступово реалізовують на державному рівні. У динаміці мовних одиниць фіксуємо зсув фемінативів з боку мовної периферії в напрямку публіцистичного, художнього та розмовного стилів української мови. Зроблено висновок, що найбільшу групу фемінної лексики становлять фемінні агентиви, або назви жінок за професіями, які функціонують в усіх стилях української мови. Виявлено й удокладнено функціювання цієї групи фемінної лексики в паралельних формах. З огляду на специфіку мовних картин світу українців та мешканців ближнього та дальнього зарубіжжя, визначено таку особливість функціювання фемінативів в художньому стилі української мови, як переважання кількості мовних одиниць у мові перекладів творів іноземними мовами українською мовою. На матеріалі наявних джерел фіксуються не лише широке вживання фемінної лексики на позначення осіб жіночої статі, а й перенесення фемінних номінації на предмети та явища у мові творів українських авторів 2024-01-01T00:00:00Z http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11559 Название: Філософська аналітика мистецтва як культурологічної діагностики і антропологічного свідчення соціальної ситуації Авторы: Мафтій, Анна-Любов Валеріївна Краткий осмотр (реферат): В дисертаційному дослідженні здіснено філософсько-антропологічний аналіз мистецтва, яке розглядається у якості свідчення соціальної ситуації та інструменту культурологічної діагностики. Дисципліною, що ставить в центр своїх досліджень філософське осмислення феномену мистецтва, є антропологічно орієнтована естетика – «філософія мистецтва». Антропологічний вимір естетики тлумачить мистецтво як практику культивування людського в людині, адже людське є нестабільним, неприродним, і саме культура відіграє фундаментальну роль у формуванні духовного світу людини та людства загалом. Людське буття розглядається крізь призму його проблематичності та відкритості, що виявляється у постійному самотворенні та подоланні природної обмеженості. Людина не має фіксованої, наперед визначеної природи, внаслідок чого її справжньою «природою» стає культура як процес безперервного самовдосконалення та самотворення. Увага приділяється інтерпретації змісту категорій мімезису і катарсису, розроблених ще в античності Арістотелем, які ставляться у контекст антропологічної ролі мистецтва. Мімезис як філософсько-естетична категорія виходить далеко за межі простого наслідування чи відображення реальності. Хоча термін зберігає арістотелівське розуміння мистецтва як наслідування, сучасне трактування мімезису включає роботу з усіма вимірами дійсності – від фізично-матеріального до трансцендентного, від наочного до уявного. Таким чином, мімезис постає не як пасивне відображення, а як активна творча дія, через яку людина освоює різні виміри реальності та розширює власний досвід буття. Катарсис трактується в онтологічному вимірі як звільнення від нижчих пристрастей і потреб. Катарсис вперше з’являється як метод очищення душі через музику у Піфагора, який вважав, що мелодії та ритми можуть лікувати душу і встановлювати гармонію. Арістотель переносить акцент на естетичну функцію катарсису: мистецтво, зокрема трагедія, очищає душу через співпереживання та співчуття. Отже, історія розвитку поняття катарсису демонструє його еволюцію від релігійно-філософського осмислення до естетичного засобу піднесення душі через мистецтво. Вже вищезгадана проблематичність людського буття виявляється через протиставлення об’єктивізму і суб’єктивізму. Об’єктивізм розглядає людину в контексті природно-космічних процесів, що іменується онтологізмом, тому роль міметичних практик зводиться до наслідування природних форм, а роль мистецтва – до копіювання дійсності. Суб’єктивізм, що розглядає людину як базову реальність для пояснення дійсності, обертається антропологізмом, що містить редукційні тенденції. Людина є природною істотою, вона належить світові природи, але завдяки творчо-перетворювальній діяльності людина освоює та змінює власну природу. Взаємодія між людиною та природою відбувається через діяльність як специфічну активність: перетворюючи природу, олюднюючи її, людина сама твориться нею. Цей взаємовплив, що виступає парадоксом, складає зміст поняття культура. Культура як комунікативна форма забезпечує всеохопну форму спілкування, долає просторово-часові обмеження, що сприяє становленню людини як творчо-самодіяльної істоти. Культура виступає буттєвим діалогом, що конституює людину, адже її залучення у світ культурних предметів створює простір для перевтілення особистості. Завдячуючи культурі людина може переживати людський досвід та розширювати власні духовні межі, отже, культура стає способом культивування людиною самої себе. Мистецтво є такою антропологічною практикою, «неорганічним тілом людини», що звільняє людину від природної обмеженості та сприяє її емансипації в екзистенційно-антропологічному вимірі. У роботі критично осмислено гуманістичний марксизм та його переінтерпретацію представниками Франкфуртської школи, які розглядають мистецтво в контексті екзистенційної емансипації. Проаналізовано концепт культуріндустрії як свідчення включення феноменів духовної культури у сферу ринкових відносин, що призводить до переформатування мистецтва у розважально-утилітарний вимір. Відчуження, що виникає як реакція на поширення масової культури, виходить за межі особистісного виміру людської душі. Культуріндустрія постає не просто виробництвом культурних продуктів, а потужним механізм соціального контролю та маніпуляції свідомістю. Вона стандартизує культурні продукти, що допомагає підтримувати пасивність мас і перешкоджає розвитку їх критичного мислення. Мета культуріндустрії – не розвиток особистості, а пасивне споживання, яке відволікає індивіда від соціальних проблем і підтримує існуючий порядок речей. Культуріндустрія, що отримала владу над особистим часом індивіда, за маскою розваг насаджує власні ідеологічні наративи та стандартизовані погляди. Опозиційним до активного агресивного впливу культуріндустрії на свідомість є мистецтво, що сприяє розвитку чуттєвого сприйняття і мислення. В сучасному світі антропологічна роль мистецтва виразно акцентована у формах кіномистецтва. Філософія мистецтва розвивається в просторі філософії кіно як особливий вид мистецтва, що пропонує нові можливості для філософського дослідження. Кіно володіє можливістю синтетичної дії на людське сприйняття, відкриваючи нові способи безпосереднього переживання та функціонуючи як візуальне мислення. При цьому візуальність стосується не лише зображального, але й смислового різноманіття. Кіно завдяки власній унікальній кіномові передає невидиму реальність, ілюзорний світ, що постає як деяка паралельна реальність, що може переживатися в людському досвіді так само, як і реальність емпірична. Кіно, мистецтво та філософія активно взаємодіють між собою. Кіно часто досліджує глибокі філософські питання про сенс життя, свободу, любов, смерть, добро і зло. Воно може інтерпретувати філософські концепції у візуальній формі, роблячи їх доступнішими для широкої аудиторії. Практичне значення дослідження розкривається через аналіз освітньої ситуації, де освіта розглядається як Bildung – процес становлення людського в людині, всебічний розвиток особистості. На прикладі викладання історії і теорії світового кіномистецтва продемонстровано можливості включення мистецьких практик у навчальний процес для розуміння людського становища у світі. Освіта виконує дві взаємопов’язані функції: підготовку до професійного життя та формування особистості. Перша передбачає набуття знань і навичок, необхідних для успішної соціальної адаптації. Друга, більш глибока, стосується розвитку індивідуальності, самосвідомості та здатності до самореалізації. Освіта має допомогти людині знайти своє місце у світі, зрозуміти сенс свого життя та розвинути власний світогляд. Філософія відіграє важливу роль в освіті, надаючи їй глибини та сенсу. Вона допомагає формувати критичне мислення, розвивати здатність до абстрактного мислення та аналізу, а також заохочує до пошуку відповідей на фундаментальні питання буття. Однак, часто філософія в освіті обмежується професійно-орієнтованим підходом, ігноруючи її потенціал для розвитку особистості. Філософія освіти повинна зосереджуватися на розкритті внутрішнього світу людини, на її здатності до свободи та самореалізації. Сучасна освіта часто надмірно зосереджена на інноваціях та швидких результатах, ігноруючи при цьому важливість традицій та спадщини. Такий підхід може призводити до втрати ідентичності та відчуття зв’язку з минулим. Для подолання цієї проблеми необхідно поєднати традиційні та інноваційні методи навчання, а також приділяти більше уваги розвитку гуманітарних дисциплін, таких як філософія та мистецтво. Особливо важливо інтегрувати у навчальний процес мистецькі практики, зокрема кіно, яке може слугувати потужним інструментом для розвитку емпатії, критичного мислення та розуміння інших культур. 2024-01-01T00:00:00Z http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11558 Название: Військово-патріотичне виховання старшокласників у системі освіти України (перша чверть ХХІ ст.) Авторы: Ковба, Микола Вікторович Краткий осмотр (реферат): У дисертаційному дослідженні вивчено та узагальнено теоретикометодичні засади військово-патріотичного виховання старшокласників у системі освіти України (перша чверть ХХІ ст.). Його актуальність полягає в тому, що готовність особистості до забезпечення безпеки України визначається рівнем патріотичного та військово-патріотичного виховання громадян. Спостерігається значне зниження рівня патріотичної та військово-патріотичної свідомості серед молоді. Це зумовлено як об'єктивними труднощами перехідного періоду та соціально-економічними проблемами, так і недостатнім рівнем військово-патріотичне виховання, особливо серед учнівської молоді. Доведено, що складні й постійно змінні умови, в яких здійснюється реформування освіти, потребують нових підходів до військово-патріотичного виховання молоді, у тому числі старшокласників у системі освіти України. Збройна агресія російської федерації проти України виявила низку актуальних питань, пов’язаних із військово-патріотичним вихованням молоді, зокрема готовністю громадян України до виконання свого конституційного обов’язку – захисту незалежності та територіальної цілісності держави, любові й відданості своїй державі. Актуальність дослідження визначено виокремленими суперечностями: між важливістю створення цілісної освітньої системи виховання у військовопатріотичному напрямі та недостатнім рівнем матеріального забезпечення освітніх закладів; між потребою в інтеграції військово-патріотичного виховання в освітній процес та недостатньою розробленістю відповідного навчально-методичного забезпечення; між необхідністю системного підходу до військово-патріотичного виховання та фрагментарністю його впровадження в сучасному освітньому середовищі; між забезпеченням врахування регіональних особливостей у військово-патріотичному вихованні та уніфікованим підходом до його організації на національному рівні. За результатами аналізу джерельної бази визначено, що військовопатріотичне виховання старшокласників не знайшло цілісного висвітлення в науковому дискурсі, хоча з 2014 р. у розвідках українських учених виявлено збільшення обсягу публікацій та розширення тематики дослідження, що свідчить про актуальність проблеми. З'ясовано, що у працях українських науковців проаналізовано багатоаспектність проблеми військово-патріотичного виховання: концептуальні підходи до дослідження патріотизму (І. Бех, А. Бойко, О. Вишневський, С. Мотика, М. Чепіль та ін.); історичні аспекти як національно-патріотичного, так і військово-патріотичного виховання молоді (Е. Бородай, Ю. Буклов, В. Виздрик, О. Даценко, О. Дем’янюк, А. Науменко, О. Попович Г. Темко, М. Томчук, В. Шевченко та ін.); національно-патріотичне, громадянське виховання в контексті цілей і завдань військової освіти (А. Афанасьєв, В. Мірошниченко, М. Нещадим, Я. Романовський, В. Ягупов та ін.); основні підходи до викладання предмета «Захист Вітчизни» («Захист України») (О. Бутенко, С. Василенко, Е. Винограденко, В. Лелека, О. Остапенко, К. Пашко, М. Фука, Ю. Щирба, О. Шевченко та ін.); військово-патріотичне виховання військовослужбовців (В. Баранівський, Я. Зорій, А. Кобзар, Р. Колос, Б. Пантюхов, О. Пашкова, Я. Романовський та ін.). Мета дослідження полягає у комплексному аналізі й обґрунтуванні теоретико-методичних засад військово-патріотичного виховання старшокласників у системі освіти України впродовж 2002–2024 рр. та визначенні його тенденцій в умовах сьогодення. Аналіз поняттєво-категорійного апарату дав підстави для авторського розуміння сутності поняття «військово-патріотичне виховання старшокласників»: у широкому значенні як системний педагогічний процес, невід'ємна частина національно-патріотичного виховання, цілісна системна діяльність закладів освіти спільно з органами державної влади, громади, школи, родини щодо формування в молоді патріотичної свідомості, відданості своїй державі, готовності до захисту цілісності України; у вузькому – як взаємодія, спрямована на оволодіння військовими компетентностями, в основі яких захист своєї держави. Визначено, що нормативно-правова база з питань військової підготовки, військової діяльності, військово-патріотичного виховання, інтеграції його в шкільні освітні програми на кожному з етапів мала певні ознаки (акцент на патріотизмі; допризовна підготовка, аналіз структури і завдань сучасних Збройних сил України, вивчення основ цивільної оборони України; психологічну готовність старшокласників до захисту України; загально правові засади військової підготовки; регулювання доступу до військової інформації та захисту молоді від неправдивих даних; формування оборонної свідомості; комплексний підхід до зміцнення національної безпеки: від залучення громадян до оборонних зусиль та розвитку військово-прикладних видів спорту до популяризації технічної творчості серед молоді; впровадження обов'язкового предмета «Захист України» та участь ветеранів у патріотичному вихованні). Обґрунтовано політичні, економічні, соціокультурні передумови військово-патріотичного виховання старшокласників у системі освіти України досліджуваного періоду. Виокремлено умовні три етапи військовопатріотичного виховання старшокласників у досліджуваний період: І етап (2002–2014) – інформаційних змін та підходів до теоретичної бази військовопатріотичного виховання старшокласників у системі освіти України; ІІ етап (2014–2022) – активізація та спрямування військово-патріотичного виховання старшокласників на захист власної держави; ІІІ етап (2022–2024) – розвиток військово-патріотичного виховання в умовах активної фази російсько- української війни та інтеграція військових цінностей у систему патріотичного виховання молоді. Досліджено й охарактеризовано мету, завдання, принципи та змістовий компонент військово-патріотичного виховання молоді, який на першому етапі позначався вивченням окремих складових військової підготовки як основного джерела здобуття та поширення. На другому етапі визначено зміну пріоритетів і потреб у військово-патріотичному вихованні, посилення уваги щодо змісту програм і заходів, спрямованих на національну безпеку та оборону. На третьому етапі означено інституціоналізацію військово-патріотичного виховання, зміну назви й суті навчального комплексу «Захист Вітчизни» на «Захист України», інтеграцію військово-патріотичного виховання в освітній процес навчальних предметів старшої школи, впровадження інноваційних технологій та медіаресурсів. Доведено, що серед найбільш поширених методів військовопатріотичного виховання старшокласників переважали традиційні методи формування військово-патріотичної свідомості, інтерактивні методи, цифрові технології та медіаресурси, методи критичного аналізу інформації, цифрових та дистанційних технологій, методів симуляції та моделювання військових ситуацій, проєктів тощо. Проаналізовано групові (гурткова робота військово-патріотичного спрямування, військово-патріотичні клуби, інтегровані уроки з військовопатріотичної тематики, тренінги, майстер-класи, онлайн-курси, вебінари з військово-патріотичної тематики, групові проєкти з використанням цифрових платформ та ін.) та масові (військово-спортивні змагання, екскурсії до музеїв військових частин, зустрічі з ветеранами, патріотичні ігри («Сокіл», «Джура»), фестивалі конкурси військово-патріотичного спрямування, Всеукраїнські патріотичні челенджі в соціальних мережах, військово-історичні реконструкції, патріотичні флешмоби та акції тощо) форми військово-патріотичного виховання старшокласників. Окреслено сильні (відданість своїй державі, акцент на військовопатріотичного виховання в умовах війни; пріоритетність масових форм, використання спільних занять і вебінарів; підтримка з боку державних, місцевих та громадських організацій) і слабкі (відсутність цілісного підходу; низький рівень фінансування; відсутність окремих нормативно-правових документів тощо) сторони військово-патріотичного виховання старшокласників у системі освіти Україні. Практичне значення здобутих результатів полягає в розробці авторського вибіркового курсу «Військово-патріотичне виховання молоді в контексті геополітичних змін», який має на меті формування теоретичних засад та практичних аспектів військово-патріотичного виховання молоді в умовах сучасних геополітичних трансформацій, розвиток критичного мислення та аналітичних компетентностей для ефективної реалізації виховних стратегій у контексті національної безпеки України; створенні концепції сайту «PatriotHub» – освітнього блогу, в основі якого інтерактивне та онлайннавчання, спрямоване на засвоєння основ військово-патріотичного виховання шляхом надання доступу до інформації швидкого пошуку необхідного; розробці рекомендацій для здобувачів освіти (учнів), учителів, батьків, адміністрації; підготовці термінологічного словника з військово-патріотичного виховання для учнів та вчителів у системі освіти України. Матеріали дисертаційного дослідження можуть використовуватися під час викладання дисциплін «Військова педагогіка», «Історія педагогіки», «Громадянське виховання» у цивільних і військових ЗВО, «Теорія і практика виховної роботи». Здобуті в процесі дослідження дані можуть слугувати підготовці нових праць теоретико-методологічного та методичного характеру, присвячених вивченню вітчизняного педагогічного досвіду. Виокремлено перспективи творчого застосування історичного досвіду військово-патріотичного виховання на сучасному етапі. Проведено пілотне дослідження, де визначено, що військово-патріотичне виховання для учнів старших класів (75%) є пріоритетним. 10% опитаних не бачать у цьому процесі важливості, а 15% – залишилися нейтральними. Це засвідчило потребу в змінах підходів до військово-патріотичного виховання молоді. Серед проблемних моментів військово-патріотичного виховання виявлено: недостатню інтеграцію військово-патріотичного виховання у навчальні програми; відсутність єдиного підходу до військово-патріотичного виховання між різними школами та регіонами; обмеженість ресурсів та інфраструктури для реалізації ефективних програм військово-патріотичного виховання, недостатня матеріально-технічна база, обмежений доступ до сучасних навчальних засобів; потребу у кваліфікованих кадрах та систематична підготовку та підвищення кваліфікації вчителів у цій сфері; відсутність популяризації та формальний підхід до військово-патріотичного виховання, відсутність зацікавлення і розуміння важливості військово-патріотичних цінностей серед молоді. Розкрито перспективні тенденції військово-патріотичного виховання молоді на сучасному етапі: стратегічність як запорука ефективності військовопатріотичного виховання молоді; виклики у сфері безпеки та військовопатріотичному вихованні молоді; інтеграція військово-патріотичного виховання в освітній процес закладів середньої освіти та профільної школи, що охоплює не лише теоретичні знання, а й практичні навички впровадження інноваційних технологій та медіаресурсів у військово-патріотичне виховання старшокласників забезпечують доступ до інформації та ресурсів, які сприяють формуванню патріотичних цінностей, зокрема застосування цифрових технологій (онлайн-, відеоуроків, онлайн-ігор, вебінарів, віртуальних екскурсій тощо). 2024-01-01T00:00:00Z