http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11418 Mon, 05 Oct 2026 01:39:13 GMT 2026-10-05T01:39:13Z http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11557 Название: Просвітницька діяльність та педагогічні ідеї Любомира Гузара (1933 – 2017 рр.) Авторы: Шипка, Марія Ігорівна Краткий осмотр (реферат): У дисертаційній роботі здійснено комплексний аналіз громадськопросвітницької діяльності та педагогічних поглядів Любомира Гузара, а також визначено можливості використання його ідей на сучасному етапі розвитку української освіти та педагогічної думки. Дослідженням підтверджено, що вивчення педагогічних поглядів та просвітницької діяльності Любомира Гузара є важливим завданням сучасної української педагогіки. Осмислення його духовно-моральної спадщини сприяє збагаченню педагогічної науки новими ідеями та підходами, що відповідають актуальним викликам суспільства. Джерельну базу дослідження склали наукові (історичні, богословські) праці Л. Гузара; проповіді, популярні тексти, інтерв’ю, які дають глибоке розуміння його поглядів на церковні, соціальні та політичні питання; спогади Л. Гузара та меморії і відгуки сучасників (А. Аржаковський, О. Климончук, О. Турій, В. Чистух, К. Щоткіна та ін.) про священика і його діяльність, насамперед душпастирську та громадську. Її аналіз дозволив констатувати відсутність системних досліджень просвітницької діяльності та педагогічних поглядів діяча. Ретроспективний аналіз життєвого шляху Любомира Гузара дозволив з’ясувати вплив різноманітних чинників (політичних, культурних та соціальних) на становлення його особистості та формування педагогічних поглядів. Провідну роль у цьому процесі відіграли родина, в якій панувала сприятлива атмосфера та умови для морального зростання, що базувалось на християнських цінностях; освітні інституції, в яких навчався Любомир, та професійний досвід, що сприяли розширенню його світогляду та формуванню унікального підходу до виховного процесу. У дослідженні виокремлено та охарактеризовано основні напрями громадської та просвітницької діяльності Любомира Гузара: релігійнопросвітницький, суспільно-політичний, соціальний та освітній. Констатовано, що усвідомлюючи свою відповідальність, він, як Глава Церкви та публічна особа, активно сприяв поширенню християнських цінностей, взаємодії з політичними та бізнесовими колами задля суспільного поступу, підтримці освітніх ініціатив і зміцненню національної ідентичності. Через численні звернення, послання, проповіді, виступи, публікації та мотиваційні зустрічі Гузар надихав суспільство на духовний і громадянський розвиток. Його діяльність не лише утвердила його статус як морального та духовного лідера, а й заклала основу для майбутнього культурного поступу України, зокрема через активне залучення молоді до громадської діяльності та формування громадянської свідомості. Аналіз діяльності Любомира Гузара дозволив стверджувати, що його педагогічні ідеї ґрунтуються на морально-етичних засадах і християнській моралі. Виховний ідеал Блаженнішого — «бути людиною» — наголошує на важливості особистісного розвитку, плекання гідності, любові та формування відповідальності. З’ясовано, що виховання діяч розглядав як комплексний процес, що охоплює не лише освіту, а й духовне зростання, активну громадянську позицію та залученість у суспільне життя, що сприяє всебічному формуванню особистості у співпраці з різними соціальними інституціями. Доведено, що його бачення педагогічної науки полягало в тому, щоб формувати не лише знання, а й моральні цінності, прагнення до самопізнання та самовдосконалення. Встановлено, що значної ваги Любомир Гузар надавав національно-патріотичному вихованню молоді. Поняття патріотизму трактував як глибоко духовну християнську чесноту, в основі якої — любов до Бога, Батьківщини та ближнього. Діяч наголошував на необхідності глибокого переосмислення патріотизму, який повинен виявлятися у повсякденному служінні і відданості суспільству, включно з активною участю у громадському житті і внеском у соціальний розвиток. Гузар стверджував, що справжній патріотизм має поєднуватися з прагненням миру і зобов’язанням кожного громадянина активно працювати на благо своєї країни, розвиваючи повагу до своєї культури та історії. Дослідженням підтверджено, що серед педагогічних ідей Любомира Гузара особливе місце займає концепція виховання, заснованого на любові, гідності та свободі. Він наголошував на важливій ролі різних соціальних інституцій у цьому процесі, підкреслюючи першочергове значення сім’ї як основного осередку формування ціннісних орієнтирів молодого покоління. Водночас Гузар звертав увагу на відповідальність держави та освітніх закладів у створенні необхідних умов і ресурсів для якісного виховання. Він вважав, що Церква повинна продовжувати свою місію морального наставництва, допомагаючи сім’ям у вихованні молоді на основі християнської любові та патріотизму. На основі вивчення педагогічних ідей Любомира Гузара у дослідженні виокремлено ідеї, які залишаються актуальними для педагогічної теорії і практики. Вони торкаються насамперед забезпечення комплексного підходу до виховання, доцільності розробки освітніх програм, які б враховували не лише академічні потреби, але й духовний розвиток здобувачів освіти, необхідності збереження національної ідентичності українців в умовах глобалізації та інтеграції України у світовий культурний та освітній простір, залучення дітей та молоді до розв’язання актуальних соціальних проблем і на цій основі реалізації розвитку їх моральних та інтелектуальних якостей тощо. Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягає в тому, що: – вперше комплексно проаналізовано педагогічні погляди Любомира Гузара у галузі теорії і методики виховання, історії педагогіки, філософії освіти (ідеї щодо сенсу людського життя, гідності людини як абсолютної цінності, виховного ідеалу, вагомості духовно-морального, національно-патріотичного, громадянського тощо виховання, ролі виховних інституцій (головно сім’ї, Церкви, закладів освіти) у становленні особистості тощо); здійснено періодизацію життєвого шляху та діяльності діяча, що охопила шість етапів: 1933–1958 рр. — період становлення у колі сім’ї, здобуття освіти, становлення світогляду і моральних переконань; 1958–1973 рр. — священниче служіння та інтелектуально-богословське самовдосконалення, пов’язані з виконанням душпастирських обов’язків та педагогічних функцій; 1973–1993 рр. — чернече служіння в Італії; 1993–2001 рр. — розбудова чернечого життя та вищих духовних освітніх інституцій в Україні; 2001–2011 рр. — керівництво УГКЦ, активна суспільногромадська та просвітницька діяльність, пов’язані із розвитком освітніх ініціатив, активною міжконфесійною діяльністю, посиленням загальноукраїнської місії Церкви тощо; 2011–2017 рр. — продовження активної громадської діяльності на емеритурі; визначено історичні та соціокультурні чинники формування світоглядного ядра і педагогічних поглядів Любомира Гузара (родинне середовище, освітні інституції, професійна діяльність, соціальне оточення, політичні, культурні та соціальні зміни, що відбувалися в Україні та світі), проаналізовано його роль у політичних та культурно-освітніх процесах, що відбувалися в Україні та за її межами в означений період, зокрема у відновленні національної незалежності, збереженні християнських цінностей, плеканні національних та громадянських цінностей тощо; охарактеризовано напрями просвітницької діяльності діяча (релігійно-просвітницький, суспільно-політичний, соціальний, освітній); здійснено актуалізацію педагогічних ідей Любомира Гузара у сучасній педагогічній теорії та практиці; – доповнено педагогічну теорію уявлення про зміст та інструментарій духовно-морального та національно-патріотичного виховання особистості; – подальшого розвитку набули ідеї щодо співпраці Церкви та інших виховних інституцій у процесі становлення моральної особистості та дієвого патріота Батьківщини; – до наукового обігу введено маловідомі джерела: статті, інтерв’ю, світлини, що поглиблюють знання про педагогічні погляди діяча та його біографічні дані. Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати, наукові положення та висновки використовуються у змісті лекційних курсів для студентів Українського католицького університету, зокрема таких як: «Педагогіка», «Педагогіка вищої школи», «Християнська педагогіка», «Катехитика», «Методика і дидактика катехитики», «Інтерактивні методи в катехизації» тощо. Матеріали дисертаційної роботи лягли в основу розроблених у співавторстві методичних матеріалів, що використовуються у процесі організації діяльності літніх християнських таборів. На основі матеріалів дисертаційного дослідження розроблено програму з духовно-морального виховання для підлітків «Бути людиною». Отримані результати можуть бути використані у процесі розробки катехитичних занять; при підготовці підручників та посібників з історії педагогіки, релігієзнавства, християнської педагогіки, загальної педагогіки, вітчизняної історії, історії християнства; у процесі викладання спецкурсів чи обов’язкових курсів для студентів закладів вищої освіти та курсів підвищення кваліфікації освітян, здебільшого катехитів та вчителів християнської етики. Матеріали дослідження можуть бути використані для організації науководо-слідницьких пошуків при виконанні курсових та кваліфікаційних робіт тощо. Wed, 01 Jan 2025 00:00:00 GMT http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11557 2025-01-01T00:00:00Z http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11556 Название: Особливості професійної підготовки студентів-іноземців у медичних університетах України (90-ті роки ХХ – початок ХХІ століття) Авторы: Гантімурова, Наталія Іванівна Краткий осмотр (реферат): Дисертаційна робота присвячена дослідженню особливостей професійної підготовки студентів-іноземців у медичних університетах України (90-ті роки ХХ – початок ХХІ століття. У роботі обґрунтовано теоретичні та організаційні засади підготовки студентів-іноземців у медичних університетах України; з’ясовано сутність професійної підготовки студентів-іноземців; здійснено ретроспективний аналіз підготовки студентів-іноземців у медичних закладах України; визначено та проаналізовано особливості підготовки студентів-іноземців у медичних університетах України; досліджено адаптаційний компонент професійної підготовки студентів-іноземців у медичних закладах України; досліджено та деталізовано прикладні аспекти професійної підготовки студентів-іноземців; досліджено засадниче підґрунтя практичної підготовки студентів-іноземців у медичних закладах України; представлено характеристику методики викладання та психолого-педагогічного інструментарію підготовки студентів-медиків; з’ясовано виховні та організаційні засади фахової підготовки студентівіноземців. Визначено та проаналізовано низку чинників, які детермінують нагальну потребу поліпшення підготовки медиків задля розв’язання проблеми поліпшення стану здоров'я людини в умовах сучасного суспільного життя, обтяженого війнами, кризами, стресами, погіршенням стану природного довкілля, якості продуктів харчування, води, повітря тощо. Серед них називаємо: 3 ✓ екологічну кризу, зумовлену порушенням балансу між природою та життям людини, хижацьким природокористуванням; ✓ адаптацію медичних працівників до різноманітних викликів, що пов’язані із виникненням нових хвороб та порушенням психоемоційного стану хворих; ✓ ігнорування принципу природовідповідності, нехтування ним з раннього віку людського життя на користь технологіям та інформатизації; ✓ відсутність у значної кількості людей достатнього рівня культури здоров'я, невміння компетентно турбуватися про себе і запобігати хворобам; ✓ виникнення нових загроз для людського життя у фізичному, психічному, ментальному сенсах; ✓ війни як детермінанти стресів, порушення життєвої рівноваги, народження дітей з порушенням здоров’я тощо. Дисертація виконана відповідно до загального напряму науководослідницьких робіт кафедри загальної педагогіки та дошкільної освіти Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка як складова комплексної наукової проблеми «Українська освіта в контексті трансформаційних суспільних процесів» (0108U007644) та кафедри іноземних мов Тернопільського національного медичного університету імені І. Я. Горбачевського як складова комплексної наукової роботи «Розвиток іншомовної комунікативної компетентності студентів в умовах медичного університету» (0122U000033). Метою роботи є аналіз змісту й особливостей професійної підготовки студентів-іноземців у медичних університетах України (90-ті роки ХХ – початок ХХІ століття). Відповідно до мети визначено та реалізовано такі завдання дослідження: •здійснити ретроспективний аналіз теоретичних та організаційних засад підготовки студентів-іноземців у медичних університетах України; •з’ясувати історичні аспекти підготовки студентів-іноземців у медичних закладах України; • проаналізувати особливості підготовки студентів-іноземців у медичних університетах України, зокрема адаптаційного компонента професійної підготовки студентів-іноземців у медичних закладах України; •обґрунтувати засадниче підґрунтя практичної підготовки студентівіноземців у медичних закладах України; •охарактеризувати виховні та організаційні засади фахової підготовки студентів-іноземців. Нижня межа дослідження – кінець ХХ століття – є визначальною для історії формування вищої медичної освіти України. Після розпаду СРСР та здобуття Україною незалежності (1991) відбулися суттєві зміни у структурі вищої освіти, зокрема медичної. Міжнародна співпраця та перші кроки інтеграції до європейського освітнього простору вплинули на зміну програм підготовки майбутніх лікарів-іноземців в Україні. Відбулися зміни у правовому регулюванні навчання іноземних студентів, а саме ухвалення Закону України «Про освіту» (1991), Постанови Кабінету Міністрів України «Про навчання іноземних громадян в Україні» (1993), Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (1994), які визначали нові умови навчання іноземних здобувачів вищої освіти. Верхня межа – початок ХХІ століття – охоплює ключові реформи, що закріпили нову модель професійної підготовки іноземних студентів у медичних університетах України, а саме Закон України «Про вищу освіту» (2002), Указ Президента України «Про заходи щодо вдосконалення системи освіти України» (2004), в яких визначені нові підходи до підготовки іноземних здобувачів вищої освіти, а також приєднання України до Болонського процесу (2005), що стало результатом зміни у системі вищої освіти та значною мірою підвищило конкурентоспроможність медичних університетів України на міжнародному ринку освітніх послуг. Наукова новизна і теоретичне значення дисертаційної роботи полягає у тому, що вперше теоретично обґрунтовано особливості професійної підготовки студентів-іноземців у медичних університетах України (90-ті роки ХХ – початок ХХІ століття); конкретизовано історичні аспекти підготовки студентів-іноземців у медичних закладах України; обґрунтовано засадниче підґрунтя практичної підготовки студентів-іноземців у медичних закладах України; охарактеризовано виховні та організаційні засади фахової підготовки студентів-іноземців. Практичне значення дослідження полягає у тому, що його результати, положення і методичні рекомендації можуть бути використані при організації освітнього процесу у медичних університетах України задля професійної підготовки студентів-іноземців. Основні висновки можуть бути впроваджені в освітній процес медичних університетів України з метою підготовки фахівців для системи медицини України та інших країн. Теоретичні положення, обґрунтовані в дисертації, можуть слугувати базою при виконанні кваліфікаційних і дисертаційних робіт з педагогіки та медичної освіти. У дослідженні з’ясовано, що навчання іноземних студентів-медиків в Україні має давню історію і традиції. Умовно навчання іноземних студентів в медичних університетах України ми поділили на п’ять етапів: Перший етап: період Австро-угорської та Російської імперій. Другий етап: міжвоєнний період та німецька окупація. Третій етап: кінець Другої світової війни. Четвертий етап: 60-ті – 90-ті роки ХХ століття. П’ятий етап: інтеграція в Болонський процес – сьогодення. У розділі з’ясовано специфіку і зміст кожного з них. Основними закладами, де здобувають професію медика студенти-іноземці є: Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Харківський національний медичний університет, Національний медичний університет імені О.О. Богомольця, Одеський національний медичний університет, Запорізький державний медичний університет, Вінницький національний медичний університет імені М.І. Пирогова, Дніпровський державний медичний університет, Тернопільський національний медичний університет імені I.Я. Горбачевського МОЗ України, Буковинський державний медичний університет. Серед випускників медичних університетів України є представники таких іноземних країн: Ємену, Сирії, Лівану, Конго, Йорданії, Нігерії, Марокко, Ізраїлю, Кувейту, Судану, Мавританії, Ямайки, Болівії, Панами, Польщі, Німеччини, Шрі-Ланки, Камеруну, США, Іраку, Португалії, Індії, Швеції, Єгипту. Для організації набору іноземних студентів Міністерство освіти і науки України у 2003 році створило державне підприємство «Український державний центр міжнародної освіти» (УДЦМО). Основною його метою є надання можливості іноземним студентам отримати всесвітньо визнану, якісну освіту в українських університетах. У роботі доводимо, що потенціал медичних університетів України щодо навчання студентів-іноземців є достатньо високим, навчання – якісним, компетентності – досконалими, що відкриває нові можливості як для України, так і для здобувачів вищої медичної освіти з усіх країн світу. Основними формами організації освіти студентів-іноземців, які допомагають реалізувати прикладні завдання професійної підготовки іноземних здобувачів вищої освіти в Україні є лекційні, практичні та семінарські заняття; виробнича лікарська практика та стажування, де здобувачі вищої освіти отримують реальний досвід, перебуваючи у професійному середовищі; виконання здобувачами вищої освіти навчальних проектів, які розвивають практичні навички та формують компетентності майбутнього фахівця; участь у наукових конференціях, форумах, симпозіумах тощо. Задля реалізації завдань дослідження нами проаналізовано чинні освітні навчальних програми та навчальні плани тих медичних університетів України, де навчаються студенти-іноземці. Вони доводять, що існують певні відмінності у підготовці здобувачів, проте загальна структура освітнього процесу є однаковою. У дослідженні обґрунтовано і проаналізовано виховні та організаційні засади фахової підготовки студентів-іноземців, які є базовою складовою успішної інтеграції іноземних громадян в освітній простір України. Ефективність цього процесу забезпечується поєднанням індивідуального підходу, врахуванням національних, культурних та психологічних особливостей студентів, а також формуванням атмосфери взаємоповаги та толерантності. Дослідження довело, що в процесі навчання іноземних здобувачів, котрі навчаються в медичних університетах України, викладачі використовують різноманітні методи навчання, серед яких найбільш поширеними є: проблемне, командне, симуляційний метод, інтерактивні методи навчання тощо. Вищезазначені методи найчастіше використовуються у процесі підготовки іноземних фахівців медичної сфери, однак процес навчання чітко регламентований освітньою програмою, яка є основою навчання для кожної спеціальності та відповідає стандарту вищої освіти. Фундаментальний зміст виховної роботи зі студентами-іноземцями, як свідчать результати роботи, визначається такими завданнями: підсилення ролі виховної складової навчального процесу; забезпечення рівномірності обсягу наукової інформації та відповідних умов і засобів її подачі; стимулювання студентів до самостійної, творчої діяльності, яка сприяє розвитку навичок самоорганізації та тренує силу волі; розвиток умінь і навичок міжкультурної комунікації та розумової праці; виховання моральної поведінки як внутрішньої потреби особистості; психологічна підготовка студентів-іноземців до співпраці та активної взаємодії з українськими студентами та професійної діяльності; формування поваги до мови та традицій українського народу; формування самота взаємоповаги; виховання поваги до законів і правових норм України. Успішна реалізація виховних та організаційних завдань можлива за умови тісної співпраці між деканатом, викладачами, соціально-психологічними службами та студентами. Це сприяє створенню оптимальних умов для фахової підготовки, збереження національної ідентичності студентів-іноземців, широкого прилучення до української культури та адаптації до навчання в українських закладах вищої освіти. Wed, 01 Jan 2025 00:00:00 GMT http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11556 2025-01-01T00:00:00Z http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11533 Название: Організаційно-педагогічні засади морального виховання у виправних колоніях України (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) Авторы: Купець, Олександр Михайлович Краткий осмотр (реферат): У дисертації теоретично узагальнено наукову проблему морального виховання засуджених у виправних колоніях України ІІ половини ХХ – початку ХХІ ст., а також запропоновано її системне розв’язання, що уможливлює удосконалення формування змісту та педагогічного інструментарію морального виховання засуджених у сучасних вітчизняних виправних установах. Дослідженням підтверджено, що важливим завданням колективів вітчизняних пенітенціарних установ є гуманізація виховного процесу у виправних колоніях та визнання пріоритетності морального виховання, що сприятиме поверненню засуджених до соціуму як повноцінних громадян, які володіють моральними нормами поведінки в ньому. Простежено еволюцію мети, завдань та змісту виховної роботи у виправних колоніях і морального виховання як її складника впродовж досліджуваного часового відрізку в рамках виокремлених нами періодів: радянського (70-і рр. – початок 90-х рр. XX ст.) та періоду незалежної України (1991 р. – початок ХХІ ст.) з огляду на кардинальні відмінності суспільно-політичних, соціально-економічних та організаційно-педагогічних чинників: від формування у засуджених переконання у важливості дотримання норм і законів суспільного життя в радянський період до сприяння становленню чітких моральних орієнтирів відповідно до правових суспільних норм та вимог в умовах сьогодення. Відслідковано зміну педагогічного інструментарію реалізації мети та завдань морального виховання ув’язнених у виправних колоніях. Замість засобів зовнішнього впливу, які ґрунтувалися на комуністичній ідеології та мали відповідне політичне підґрунтя, вихідними положеннями виховної роботи у сучасних виправних колоніях стали визнання пріоритетності загальних прав і свобод кожної людини, а також реалізація індивідуальноособистісного підходу до виховного впливу. До співпраці з адміністраціями виправних колоній у реалізації завдань морального виховання сьогодні передбачено широке залучення батьків, інших близьких родичів, представників громадських та релігійних організацій, благодійних фондів, на відміну від радянського періоду, де співпраця обмежувалася тільки представниками місцевих політичних відділів, працівниками закладів вищої освіти, членами спостережувальної комісії та представниками підприємств, які опікувалися виправно-трудовими колоніями. З’ясовано засоби виховного впливу на політичних засуджених у радянський період. Зокрема, встановлено, що у виправно-трудових колоніях, у яких відбували термін політичні засуджені, з адміністрацією співпрацювали працівники КДБ, які спільно здійснювали каральнорепресивні дії проти таких в’язнів. Щодо форм і методів, то найбільш поширеною формою виховної роботи із засудженими у виправно-трудових колоніях радянського періоду була індивідуальна, хоча практикувалися також групова та масова. Серед методів виховного впливу на ув’язнених переважали агітація і пропаганда, що ґрунтувалася на комуністичній ідеології; а також формування переконання у важливості дотримання норм і законів суспільного життя. Широко використовувались і методи покарання, примусу, переконання, привчання, заохочення, прикладу, довіри. У виправно-трудових колоніях, у яких перебували політичні засуджені, домінували методи покарання, примусу, вони мали антигуманний характер, що межували з терористичними діями працівників КДБ та колоній, табірних лікарень (виховання голодом, карцером, ШІЗО, етапом, побиття, примусове лікування в «психушках», непосильна фізична праця, праця на підприємствах, небезпечних для здоров’я та ін.), наслідком яких стали загибель В. Стуса, О. Тихого, В. Марченка та сотень політичних в’язнів, підірване здоров’я, каліцтво, дочасна смерть засуджених. Констатовано переважання у вітчизняних виправних колоніях періоду незалежної України масових, групових та індивідуальних форм виховної роботи, а також таких методів виховного впливу, як бесіда, пояснення, розповідь і лекція (залежно від мети і завдань морального впливу на позбавлених волі у конкретній ситуації). Доведено необхідність надавати перевагу груповим та індивідуальним формам, що є більш ефективними для «адресного» впливу на особу, оскільки повніше враховують індивідуальнопсихологічні, вікові, професійні, інтелектуальні особливості особистості засудженого, його переважальні потреби та потенційні можливості морального розвитку. Наукова новизна і теоретичне значення дослідження полягає у тому, що вперше схарактеризовано організаційно-педагогічні умови морального виховання у виправних колоніях України (кінець ХХ – початок ХХІ ст.) (дотримання принципу законності та прав людини (виховна діяльність має здійснюватися на основі дотримання чинного законодавства та міжнародних стандартів захисту прав людини); комплексний підхід до виховання, що передбачає поєднання навчально-виховної, трудової, культурно-масової, спортивної діяльності тощо; актуалізація національно-патріотичного виховання за умов російської агресії як умова формування моральних цінностей засуджених; індивідуалізація виховного процесу: індивідуальний підхід до особистості засудженого (моральне виховання будується з урахуванням віку, освітнього рівня, життєвого досвіду, характеру правопорушення та психоемоційного стану засудженого), що передбачає створення індивідуальної виховної траєкторії; поєднання морального та релігійного виховання, яке забезпечить виправлення поведінки засудженого, формування в нього милосердя, духовних цінностей; розроблення інноваційних технологій морального виховання в пенітенціарному середовищі; використання найкращого досвіду закордоння щодо морального виховання засуджених); розроблено періодизацію, яка відображає специфіку історичного розвитку організаційно-педагогічних умов морального виховання засуджених у виправних колоніях України упродовж означеного періоду (І період – 1970–1991 рр. – період розбудови системи політико-виховної роботи у ВК в умовах радянської пенітенціарної системи з наголосом на комуністичну індоктринацію. У його межах виокремлюємо два етапи: 1) 1970–1975 рр. – переосмислення вітчизняного і закордонного досвіду, розробка методики політико-виховної роботи; 2) 1975–1991 рр. – затвердження і впровадження у життя низки методик та інструкцій виховної роботи із засудженими; ІІ період – 1991–2017 рр. – період формування системи морального виховання засуджених в умовах функціонування української пенітенціарної системи. У його межах теж виокремлюємо два етапи: 1) 1991–2003 рр. – становлення нової законодавчо-нормативної бази соціально-виховної роботи з засудженими на тлі завдань щодо подолання радянських практик виховання позбавлених волі осіб; 2) 2003–2017 рр. – розробка і реалізація ефективних технологій реалізації завдань морального виховання як складової соціально-виховної роботи виправних колоній); комплексно вивчено й проаналізовано сутність, мету, завдання і зміст морального виховання засуджених у системі виправних закладів України упродовж другої половини ХХ – початку ХХІ ст., визначено основні тенденції та виокремлено прикладні аспекти реалізації завдань морального виховання засуджених у виправних закладах України на кожному з виокремлених періодів; – доповнено педагогічну теорію уявленнями про зміст та інструментарій морального виховання засуджених у виправних колоніях України упродовж хронологічних меж дослідження; – уточнено зміст ключових понять дослідження: «мораль», «моральність», «моральне виховання», «моральна вихованість», «організаційно-педагогічні умови», «виправна колонія», «соціально-виховна робота», «ресоціалізація засуджених», «пенітенціарна педагогіка», «виправно-трудова педагогіка»; – подальшого розвитку набули положення та висновки щодо актуальності реалізації морального виховання засуджених у виправних закладах України; – до наукового обігу введено маловідомі джерела та документи, що відображають специфіку виховної роботи у виправних колоніях України (наказ МВС СРСР «Про покращення організації виховної роботи з засудженими і більш раціональне використання їх вільного часу» (1972), Методичні рекомендації з організації морального виховання засуджених до позбавлення волі (1983)). Практичне значення дослідження полягає у тому, що його результати впроваджено у діяльність Державної установи «Дрогобицька виправна колонія № 40» шляхом виступів на засіданнях відділу соціально-виховної та психологічної роботи з рекомендаціями щодо удосконалення роботи з морального виховання засуджених та наданням консультацій начальникам відділень. Наукові положення та висновки використовуються у змісті лекційних курсів для студентів Пенітенціарної академії України, зокрема таких як: «Пенітенціарна педагогіка», «Соціально-виховна робота з засудженими», «Соціальна педагогіка», «Педагогіка», «Комунікативні технології в правоохоронній діяльності». Актуальність дослідження вбачаємо також у доцільності використання його результатів, наукових положень і висновків у процесі розробки навчально-методичних рекомендацій для майбутніх фахівців-пенітенціаріїв. Теоретичні положення дисертації, її фактичний матеріал і пропозиції вважаємо корисними для організації науково-дослідницьких пошуків з означеної проблематики. Результати наукового пошуку можна використати для вдосконалення законодавчої бази щодо організації виховного процесу у виправних закладах України Wed, 01 Jan 2025 00:00:00 GMT http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11533 2025-01-01T00:00:00Z http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11532 Название: Семантичні модифікації суспільно-політичної лексики в українських перекладах Біблії ХІХ–ХХ століть: лінгвокультурологічний аспект Авторы: Рублевська, Анна Василівна Краткий осмотр (реферат): У дисертації здійснено лінгвокультурологічний аналіз семантичних модифікацій лексикону українських текстів Біблії XIX–XX століть: «Сьвяте Письмо Старого і Нового Завіту» (пер. П. Куліша, І. Левицького, І. Пулюя), «Євангеліє» (пер. П. Морачевського), «Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту» (пер. І. Огієнка), «Святе Письмо Старого та Нового Завіту» (пер. І.Хоменка), «Біблія» (четвертий повний переклад з давньогрецької мови ієромонаха о. Рафаїла (Р. Турконяка), переклад Українського Біблійного Товариства). Схарактеризовано в діахронно-синхронному ракурсі динаміку лексикосемантичних процесів біблійної суспільно-політичної лексики таких тематичних груп: найменування професій, найменування посад, язичницькі назви, назви соціальних статусів, назви осіб асоціальної поведінки. Практичне значення дисертації полягає в можливості використання її результатів і в навчальній, і в науковій площинах: під час викладання нормативних дисциплін з історії української мови, перекладознавства, лексикології, лінгвокультурології, стилістики, лінгвістики й міжкультурних комунікацій; у процесі лексикографічного наукового пошуку, під час напрацювання спеціалізованого монографічного масиву, який торкається і семантичної організації суспільно-політичної лексики, і її модифікацій у релігійних текстах. Підтверджено, що дослідження лексикону Біблії в лінгвокультурологічному аспекті дозволяє висвітлити не тільки мовні, але й культурні, історичні, релігійні особливості біблійного тексту. Тож лінгвокультурологічний аналіз українських перекладів суспільно-політичної лексики, представленої на сторінках Святого Письма, постає цінним джерелом вивчення закономірностей розвитку української мови від періоду її зародження й до сьогодні. Апробовано методологію дослідження біблійного тексту, яка базується на застосуванні конкордансних даних біблійного тексту та лексикографічних джерел у поєднанні з традиційними методами дослідження; з’ясовано вплив мовних, культурних, історичних, політичних та економічних чинників на семантику суспільно-політичних лексем. Схарактеризовано специфіку лінгвокультурологічного аналізу біблійного тексту; окреслено поняття релігійного стилю як функціонального стилю української мови; розглянуто сучасні підходи до вивчення суспільно-політичної лексики; обґрунтовано методику дослідження біблійного тексту в мовознавчих студіях; з’ясовано вплив мовних та позамовних чинників при перекладі СПЛ у біблійному тексті; проаналізовано cемантичні особливості суспільнополітичної лексики в текстах українських версій Біблії в лінгвокультурологічному аспекті: відповідність/невідповідність вираження мовних засобів тексту-першоджерела та українських перекладів в аналізованих контекстах, виявлено оказіональні значення лексем. Дослідження здійснено на лексичному матеріалі виділених тематичних груп Біблії, у яких розглянуто їхні семантичні, стилістичні, культурологічні особливості. Виокремлення поняття «тематична група» базується на основі сукупності слів, які називають предмети або поняття, інтегровані на позамовному грунті. Співвідношення в межах тематичної групи відбувається передусім не на внутрілінгвальних лексико-семантичних відношеннях, а на екстралінгвальних, що відрізняє її від поняття лексико-семантичної групи, у якій визначальними є внутрішні мовні зв’язки слів. У тематичній групі «назви професій» проаналізовано такі найменування: гандляр, торговець, купець, коваль, слюсар, котляр, виноградар, грошоміняйли, митар, канцлер, літописець, наглядач. Простежено їхню варіантність, невідповідність, зумовлену порушенням хронологічних рамок біблійної оповіді (канцлер, генеральний писар, возний та кобзар) чи помилковим використанням назв професій (казаняр, котляр, слюсар чи гусляр), про які не йдеться в біблійному тексті. Виявлено використання лексем, значення яких змінювалося на різних етапах функціонування української мови (гандляр, торговець, митник, купець). При дослідженні тематичної групи «назви посад» окреслено невідповідність значень таких лексем, як поліційні слуги, князь, воєвода, гетьман, старійшина, шляхта, отаман, лицарі. Доведено відповідність першоджерелу вживання назв ліктор, володар, намісник, правитель, урядовці, доглядачі, суддя, радник, сатрап, заступник. Водночас лексеми значний, зверхник, дуки, виконавець, старший, начальник, полководець, пани, уряд наближено відображають сутність розглядуваних біблійних посад. Тематична група «назви посад» типовий репрезентант складного процесу взаємодії між біблійним текстом та сучасними реаліями в їхньому мовному та історикокультурологічному вимірах. Тематична група «назви осіб асоціальної поведінки» є найбільш чисельною, вона об’єднує лексеми на позначення осіб девіантної (розпусник, розпусниця, заводіяка, бунтівник, посіпака тощо) кримінальної (злочинець, убийця, злодій, насильник тощо) та делінквентної поведінки (неправдомовець, обманець, наклепник, хвалько, чванливий тощо). Назви злочинець, лиходій, розбійник, розпусник, брехун, насильник, негідний, лихвар, позикодавець, зрадник переважно відтворюють оригінал тексту. Спостережена невідповідність, варіантність деяких: немудрі люди, досвідчений муж, юрба, бунтівник, наглядач, збирач, спустошувач, зумовлена джерелами перекладу, традиціями, досвідом перекладачів. Застереження викликає використання діалектних слів – задовжений, здирець, рідковживаних – злочинник, знущатель, авторських новотворів – забріханець, необрізаносердні, необрізановусі. Непоодиноким є використання описових конструкцій (немудрі люди, той, хто втручається не у свої справи, хто в боргах, люди негідні, сини-язичники, синпоганець, винахідник зла, той, хто дав позику, ламателі умови). У тематичній групі «назви соціальних статусів» cпостережено невідповідність щодо функціонування назв джура, товариш, співробітник, слуга-товариш, служитель, рабиня, дворецький, управитель, сердюк, сотник, охоронець та інші. Така заміна мовних складників у межах біблійного контексту з урахуванням їх функціональних можливостей є не зовсім коректним з огляду на асиметрію назв і щодо лінгвістичного й культурологічного відображення. Деякі номени – слуга-товариш, співслуга, співраб, співслужник, кіннотчики – авторські новотвори чи застарілі слова (доморядник, прибічник, вартівники, одвірні). Тематичну групу «язичницькі назви» формують такі найменування, як чарівник, ворожбит, викликувач, заклинач, знахар, знатник, чорнокнижник, черевомовець, той, хто питає померлих, віщун та чаклун – одиниці переважно з негативним значенням, що відображають історико-культурні особливості народів, згаданих в Святому Письмі, їхні релігійні вірування. У цій групі спостережено подібні тенденції до розглянутих попередніх тематичних груп. Назви той, хто питає померлих, заклинач, чарівник, ворожбит, віщун та чаклун є відповідниками першоджерела; лексема викликувач – авторський неологізмм, назва черевомовець не зовсім вдалий синонім до слова чарівник. Загалом дослідження проведено шляхом зіставлення мовних одиниць розглянутих тематичних груп з біблійними першоджерелами на основі опрацювання повного списку біблійних кореневих слів авторства видатного американського вченого Д. Стронга (Конкорданс Стронга). Аналіз відповідників здійснювався між словом, що міститься в оригіналі, і способами транслювання відповідного поняття в українських перекладах Біблії з урахуванням норм української літературної мови досліджуваних періодів, що дало змогу окреслити особливості функціонування проаналізованих назв лексико-семантичної системи української мови упродовж XI – XX століть, зокрема виявити первинне значення слів, їхній активний розвиток на зазначених часових проміжках, простежити стильову специфіку, модифікацію семантичної структури слова. Wed, 01 Jan 2025 00:00:00 GMT http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/11532 2025-01-01T00:00:00Z