Усний & Письмовий переклад як новітня метатеорія перекладацької суб’єктності: від архаїчного медіатора до цифрового мультимодального агента (Частина 1)

Abstract

Перша частина статті присвячена теоретичним засадам розрізнення усної vs. письмової діяльності у перекладознавчій царині. Здійснено комплексний діахронний аналіз розмежування й консолідації усного та письмового перекладу від Пре- до Метамодерну. Мета дослідження – різнобічне вивчення генези усного та письмового перекладу як двох комплементарних модусів мовної медіації, а також спроба їх синтезу й інтеграції в сучасне цифрове та мультимодальне перекладацьке середовище. Новизну розвідки визначає спроба окреслити новітню метатеорію суб’єктності перекладача, у якій усне та письмове – два полюси єдиного процесу в межах парадигм герменевтичного, культурного, когнітивного, постгуманістичного спектру. Прикладним у використанні усного й письмового як частин одного цілого стало залучення досвіду однієї з базових культурних пар дихотомічного протистояння – logos vs. ratio. Такий підхід дав можливість провести своєрідну перекладознавчу паралель, котра показала, що усне vs. письмове в перекладі – не просто локальна антитеза, а явище онтологічного рівня. Обґрунтовано, що еволюційний поступ традиційної дуальності logos vs. ratio – суголосний процесам голос (усне) vs. текст (письмове) в перекладознавстві і є відображенням глибинних культурних трансформаційних коливань європейської інтелектуальної думки. Методологія. Положення постмодерної філософії послугували теоретичним підґрунтям для доведення, що жоден із перекладацьких модусів не є монопатерним, а таким, де усне та письмове перебувають у постійній взаємодії. Встановлено, що усний переклад завжди містить у собі структурні елементи письма, тоді як письмовий завжди зберігає сліди усного через подієвість, тілесність, інтонування тощо. Зроблено висновок про те, що контекст сьогодення актуалізує необхідність розглядати перекладача як концептуального суб’єкта цифрової агентивності, який спроможний функціювати в динамічному, мультимодальному, поліканальному вимірах, консолідуючи полюси усного та письмового перекладу в цілісну систему смислотворення, а отже, у нову перекладознавчу метатеорію. Отримані результати відкривають перспективи подальших досліджень у царині цифрової мультимодальності, постгуманістичних моделей медіації, когнітивних перекладознавчих студій, що дає можливість сформувати інтегральний підхід підготовки перекладачів в епоху стихійної культурної та цифрової гібридизації, про що йтиметься в другій та третій частинах розвідки.