Зображення історії українського козацтва у першій половині XVIІ ст. у працях польських істориків кінця ХІХ ст. – 1939 р.

Abstract

Показано, що історія українського козацтва в першій половині XVII ст. була одним із важливих елементів польських студій над історичною українікою та минулим Речі Посполитої у працях дослідників, які працювали у період із кінця ХІХ ст. й до початку Другої світової війни. Вивчення даної проблематики відбувалися на тлі переходу польської історичної науки від постулатів позитивізму до ідей неоромантичної візії минулого, а також у період розвитку історичних студій у міжвоєнний період. На специфіку бачення польськими істориками минулого України та козацтва впливали й суспільно-політичні процеси у середовищі польського народу, що відбувались у бездержавні часи, визволення із під іноземного панування та у період відродження польської державності у період між двома світовими війнами. Іншим важливим фактором, який чинив вплив на бачення поляками історичної україніки, були польськоукраїнські відносини, що із кінця ХІХ ст. й до 1939 р. поступово загострювались. У свою ж чергу у подіях XVII ст. польські інтелектуали та широкі маси суспільства нерідко бачили приклади для порівняння у відносинах із українцями уже в кінці ХІХ та першій половині ХХ ст., намагались відшукати у них моделі поведінки, які могли б допомогти у вирішенні проблем уже їх сучасного життя. Визначено, що зацікавлення науковців історією козацтва в першій половині XVII ст. також були обумовлені необхідністю вивчення ролі Війська Запорізького у історії Речі Посполитої у період її найбільшої могутності, коли різко зростало значення козацтва як у суспільнополітичному життя полько-литовської держави, так і на міжнародній арені. Поруч із цим польські дослідники намагались прослідкувати у півстолітній історії козацтва, що передувала доленосному для Речі Посполитої повстанні 1648 р., корені масштабного суспільного зриву, що підважив польське панування на українських землях й започаткував процес поступового руйнування польської держави. Обґрунтовано, що вивчаючи історію Війська Запорізького на зламі XVI та XVII ст. польські історики робили наголос на значному його послабленні напередодні початку нового століття, що було пов’язано із поразкою козацьких повстань К. Косинського та С. Наливайка, втратами зазнаними у ході цих конфліктів та жорсткими умовами встановленими владою Речі Посполитої, що значно обмежували права козацтва й ставили його на межу існування. Для ряду вчених, що здебільшого схилялись до негативної оцінки ролі козацтва в історії, Польща у цей час мала можливість повністю ліквідувати козацтво як явище. Вони висловлювали жаль з приводу того, що польські еліти не скористалися із такої історичної можливості позбутися сили, яка зрештою пізніше фатально спричинилася до руйнування польсько-литовської держави. Історики робили наголос на непослідовності політики влади щодо козацтва, яка у мирний час всіляко його обмежувала, але не ліквідовувала, однак за першої військової потреби нехтувала своїми попередніми постановами, закликала козаків у необмеженій кількості у лави своїх армій й цим значно сприяла зростанню їх сили. У такому ключі польські вчені розглядали участь козаків у війнах, які вела Річ Посполита на початку XVII ст. у Молдові, Балтійських краях та у часи «великої смути» в Московському царстві. Дослідники відзначали велику роль «послуг» козацтва, яке воно надало Польщі у цих конфліктах, однак все ж здебільшого негативно оцінювали їх далекосяжні наслідки. Так вони вважали, що Військо Запорізьке у цих війнах не лише значно чисельно зросло й здобуло великий бойовий досвід, але й усвідомило свою силу й значимість на лише для Речі Посполитої, але й вагу на міжнародній арені як велика військова потуга. Вчені робили наголос на такому перевороті у свідомості козацтва й здебільшого характеризували політичну активність козацтва та його вимоги по зрівнянню у правах із шляхтою, як рештою військового соціального стану Речі Посполитої, негативним терміном «сваволі». Доведено, що одним із елементів шкідливої, у розумінні польських дослідників, козацької «сваволі» розглядались морські походи Війська Запорізького на володіння Османської імперії та її васалів. Здебільшого польські історики зображаючи події військових експедицій козацтва не намагались показати їх як приклади воїнського героїзму, а як дії людей керованих інстинктами, бажанням кровопролиття та грабунків. Повністю ухилялись побачити у них популярний в XVI та XVII ст. контекст релігійної боротьби проти «ворогів віри християнської». Сам термін «героїчна доба морських походів» польські вчені використовували лише із вказівкою на його побутування в українській історіографії й відносились до його вживання із скепсисом й наголошували на виключно негативних, із їх точки зору, наслідках таких козацьких дій. Особливі акценти робились на спричиненні козаками конфліктів між Османською імперією та Річчю Посполитою, що дедалі більше загрожували перерости у велику війну. Також ряд негативно налаштованих до козацтва істориків намагались пояснити татарські набіги першої половини XVII ст. як відповідь на походи запорожців. Втім слід відзначити, що у деяких науковців, які негативно оцінювали роль магнатів у суспільно-політичному житті Речі Посполитої, зустрічаються звинувачення й у бік вищих аристократичних родів, які своїми самовільними походами у Молдову провокували війну із Туреччиною й цим прирівнювали їх до козацтва як призвідників польсько-турецьких конфліктів. Такі підходи зустрічаються у працях деяких вчених із грона Краківської історичної школи, які відстоювали ідеї «історичного песимізму», та істориків, що симпатизували політичному руху націонал-демократів із їх критикою магнатського всевладдя. У походах козаків на турецькі володіння ряд вчених намагались простежити й вплив іноземних інтриг ворожих до Польщі країн, що підштовхували козаків до шкідливих для неї вчинків. Зокрема такою силою ряд дослідників, що мали антинімецькі упередження, бачили імперію австрійських Габсбургів. Встановлено, що польські вчені особливо виділяли із загалу козацьких лідерів П. Сагайдачного і як славного військового вождя, і як ключового представника вірного Речі Посполитій угрупування у середовищі Війська Запорізького, який зупиняв можливі дії козацтва проти влади. Попри такі оцінки П. Сагайдачного дослідники здебільшого ухилялись від зарахування його до грона героїв Речі Посполитої, що робило багато польських інтелектуалів сучасників гетьмана. Історики часто зображали його особою, яка зручно грала на протиріччях польської політики й цим використовувала її задля зміцнення козацтва, а також, зрештою, вказувала на безперспективність курсу на обмеження Війська Запорізького. У працях деяких антикозацько налаштованих істориків зустрічається зауваження, що саме постать П. Сагайдачного, що йшов на компроміси із владою, стояла на перешкоді розправи із козацтвом. Втім серед левової частки істориків панували високі оцінки ролі П. Сагайдачного та козацтва у Московській війні 1617–1618 рр. й визнавалось як ключове значення у вдалому для Польщі результаті цього конфлікту. З’ясовано, що в оцінках польськими істориками ролі козацтва у Хотинській війні простежується певний дуалізм. Попри однозначні візії битви під Хотином, як прикладу єднання народів Речі Посполитої у боротьбі проти спільних ворогів та акценти на видатному значенні козаків у боях, ряд дослідників намагались відшукати й «темну сторону» ролі козацтва у цих подіях. Історики схилялися до визначення саме козаків як призвідників вибуху великої війни. Також у працях ряду вчених відчутними є звинувачення у бік козацтва щодо поразки коронної армії під Цецорою у 1620 р. Зокрема Війську Запорізькому закидалося відсутність підтримки коронного гетьмана С. Жолкевського із їх боку, а також звинувачення у непослуху під час походу, що нібито і спричинився до знищення польської армії турками. Часто дослідники наголошували на важких для Речі Посполитої вимогах які поставило Військо Запорізьке перед владою взамін за їх згоду на участь у війні 1621 р. Також звинувачували митрополита І. Борецького у погрозах розпочати руками козаків розправу над шляхтою у випадку відмови від визнання нової православної церковної ієрархії. Таким чином у працях ряду польських дослідників простежується спроба знецінити очевидну ключову роль козацтва у одній із найбільших перемог польсько-литовської держави за усю історію її існування. Для ряду польських істориків, що перебували під впливом ідей неоромантизму із його героїзацією минулого, використання історії із метою виховання патріотизму й емоційного зображення подій із поділом людей та явищ на «позитивних» та «негативних», козацтво виступало прикладом чужої для Речі Посполитої, Європи загалом та навіть самого цивілізованого життя й поступу, сили. Козаків показували напівкочовим змішаної національності населенням степу, що жило за варварськими традиціями, не мало політичної та релігійної свідомості, шанувало лише війну й керувалося бажанням здобичі. Такі підходи мотивували польських інтелектуалів характеризувати у подібному ключі й увесь український народ та показувати його як нездатного до власної державотворчої активності, а отже потребуючого керівництва та опіки поляків, як нібито більш розвинутих, що забезпечать цивілізаційний поступ України. Втім, багато дослідників вказували на поступовому формуванню протягом перших десятиліть XVII ст. у козацькому середовищі політичної свідомості, що з’являлась завдяки зростанню їх військовій силі та усвідомленню ними своєї. Це у свою чергу проявлялося у боротьбі козаків за здобуття політичних та соціальних прав. Історики здебільшого негативно оцінювали такі дії козацтва й бачили їх елементом т.зв. «сваволі», з якою Польщі треба було боротися, адже вона руйнувала усталений у Речі Посполитій порядок. Однак ряд істориків, що виступали із критикою соціально-політичного устрою Першої Речі Посполитої, зокрема представники Краківської історичної школи, вважали за доцільне проведення реформи суспільного ладу, при якій козацтво було б інтегроване до військово-шляхетського прошарку польсько-литовської держави й цим залучене на користь взаємовигідної праці на благо держави. Подібно до краківських істориків ХІХ ст. уже в 1930-х рр. оцінював проблему козацтва та можливості її врегулювання й історик О. Гурка, що виступив із ідеями переосмислення історичного досвіду Польщі, однак зазнав критики із боку більшості своїх колег. Також серед прихильників «історичного песимізму» з’являлись ідеї про боротьбу в Україні магнатського латифундіального та козацького хутірного землеволодіння, що представляли різні підходи до бачення суспільних відносин в Речі Посполитій. Історики, які схилялись до концепції «західної орієнтації» вектору історичного розвитку Польщі часто були критичні до суспільних відносин, що оформились в першій половині XVII ст. на українських землях. Вони бачили негативні наслідки діяльності магнатів, що задля власного збагачення намагались перетворити козаків у підвладних їм селян й цим провокували криваві козацькі повстання. Вони наголошували на історичній необхідності орієнтації польського народу на здобутки Західної Європи, натомість у діяльності магнатів простежували негативні традиції всевладдя, запозичені із соціуму Східної Європи. Визначено, що багато уваги польські історики звертали на роль українського козацтва у релігійному житті. Попри часті акценти дослідників, що негативно оцінювали козацтво, на нібито релігійній байдужості козаків, все ж визначалося що в першій половині XVII ст. вони активно включилися у міжконфесійний конфлікт між православними, уніатами та католиками. Виходячи із таких оцінок релігійної свідомості козаків ряд вчених бачили у них лише знаряддя у руках православного духовенства, що боролось за свою легалізацію й нібито намагалося розпалити в Україні релігійну війну. Козакам та православному духовенству закидалась змова із ворогами Польщі й часто їх зображувалось як маріонеток політики підконтрольного султану Константинопольського патріархату, Московського царства та навіть протестантської Швеції. Військо Запорізьке та православну церкву часто змальовували як частину справжньої антипольської змови, що уже в першій половині XVII ст. хотіла здійснити поділ Речі Посполитої. Особливо такі ідеї були популярні серед істориків із грона Варшавської історичної школи, вчених із т.зв. «нової Краківської історичної школи» та симпатиків руху націонал- демократів, що у значній мірі перейняли від варшавських істориків ідеї «історичного оптимізму». Візії на минуле цих дослідників ґрунтувались на ідеї пошуку коренів історичних проблем Польщі та зрештою втратою неї незалежності у іноземних інтригах та агресії. Саме у діях зовнішніх та внутрішніх ворогів, а не у вадах та суперечностях самого соціуму Першої Речі Посполитої, вони вбачали причину ледь не усіх головних проблем польського народу. Доведено, що основну причину козацьких повстань польські історики здебільшого бачили у козацькій «сваволі», тобто у їх усвідомленні своєї значимості та сили у Речі Посполитій, боротьбі за політичні та соціальноекономічні права, бажанні вести самостійну зовнішню політику та військові дії, що в оцінках дослідників суперечили інтересам держави. Військо Запорізьке старались показати як непоступливе у своїх вимогах, що зрештою заставляло владу до застосування сили задля їх примушення до позиції Речі Посполитої. Також ключове значення відводилось й релігійній боротьбі, яку нібито розпалювало православне духовенство й намагалося зробити із козаків борців за православну церкву. Однак існували й крайні погляди на причини козацьких повстань, які висловлювали історики, що перебували під впливом антиукраїнських ідей. Згідно із ними причиною конфлікту була виключно козацька кровожерливість й бажання поживитися за рахунок пограбування населення Речі Посполитої. Своєрідної протилежної позиції дотримувалися історики, які бачили історичну необхідність польсько-українського порозуміння, й здебільшого належали або до Краківської історичної школи, або до табору прихильників Ю. Пілсудського. Ці науковці основну причину повстань бачили у непослідовності політики залежної від магнатської олігархії влади Речі Посполитої, що не лише не спромоглася інтегрувати козацтво в соціум польсько-литовської держави й використати його на її користь, але й впроваджувала у життя бажання шляхти про перетворення козаків у підданих їм селян. Цікаво, що дослідники звертали увагу й на головні причини кожного окремого повстання. Так причиною повстання 1625 р. року бачили у бажанні козаків здійснювати походи на землі Османської імперії та у змовах із Москвою; у повстанні 1630 р. наголос робили на війні за права православної церкви та у конфлікті між реєстровими козаками та «випищиками»; у 1635 р. бачили непокору козаків заходам влади по недопущенні морських походів запорожців та спробам взяти Січ під контроль; натомість повстання 1637 та 1638 рр. здебільшого бачили як жорстку соціальну боротьбу між різними станами населення й намагались показати навіть як «селянський бунт». Встановлено, що у зображенні подій козацьких повстань 1620–1630-х рр. часто спостерігається безкритичне слідування за буквою польських історичних джерел у яких гіперболізувалися розміри козацьких сил та завданих повстанцям втрат. Здебільшого героїзувалися образи польських полководців та військ, яких зображали чесними, шляхетними самовідданими борцями, що рішуче перемагають набагато чисельнішого ворога й проявляють щодо нього акти гуманізму. Натомість у дусі історичних міфів повстанців показували варварськими масами безжальних різунів та грабіжників, що вирізнялись зрадливістю та боягузтвом. У працях деяких дослідників зустрічається замовчування фактів, які б в негативному світлі показували польське військо та полководців, підважували образ національних героїв, який використовувався для «зміцнення сердець» польського народу та задля виховання патріотизму. В загальних оцінках козацьких повстань історики бачили у них пролог до Хмельниччини, своєрідні перші спроби й тренування козаків у їх боротьбі проти Речі Посполитої. У підсумках намагались простежити їх загалом негативний для польсько-литовської держави результат, коли повністю ліквідувати небезпечні для неї сили не вдалося, глибинні причини конфлікту не були вирішені, а суперечності серед населення України лише загострились.