Рецепція історіографічної та науково-організаційної діяльності М. Грушевського в сучасній українській історіографії

Abstract

З’ясовано, що аналіз історіографії проблеми рецепції історіографічної та науково-організаційної діяльності М. Грушевського в сучасній українській історіографії виявив епізодичність попереднього досвіду її осмислення. Залучена різножанрова джерельна база уможливила глибоке й комплексне дослідження мети дисертаційної праці шляхом розв’язання сформульованих завдань. Сконструйований теоретико-методологічний інструментарій дозволив коректно інтерпретувати різнопланову сучасну історіографічну грушевськіану. Досліджено, що особливо популярними серед дослідників виявилися створювані вченим протягом тривалого періоду метанаративи. При цьому найбільше студій відведено осмисленню широкого кола історіографічної проблематики, пов’язаної з «Історією України-Руси». Поряд із українським перевиданням, праця з’явилася також і в перекладі на англійську мову, що збагатило національну палітру грушевськознавчої рецепції. Дослідники вперше опрацювали такі новаторські сюжети, як дискурсивні практики вченого, процес підготовки поодиноких томів, з’ясування рецепції пам’ятки й ін. Доведено, що інший метаранатив М. Грушевського «Історія української літератури» надалі перебуває в своєрідній «тіні» історичного багатотомника і традиційно тлумачиться його «текстом-супутником». Доказом цьому є фактично початковий стан справ з історіографічним осмисленням цієї пам’ятки, що вочевидь поступається зацікавленню нею з боку літературознавців. Відтак, сьогодні маємо поодинокі спроби реконструкції процесу створення твору, з’ясування його теоретичних засад і дослідження рецепції в науці того часу. Вказано, що епізодичною була й специфіка зацікавлення в сучасній науці монографічними студіями М. Грушевського – суто історичні («Нарис історії Київської землі…», «Барське староство») мали значно більшу запитаність за міждисциплінарні («Початки громадянства (Генетична соціологія)»). Оскільки діаспорна історіографія в умовах неможливості доступу до архівів небагато цікавилася цими працями, то більшість актуалізованих історіографічних сюжетів (задум створення, теоретичні засади, рецепція й ін.) належать сучасному періоду. Обґрунтовано, що історіографічне зацікавлення науковими статтями вченого в сучасній науці можна вважати спорадичним. Так, поряд із чималою увагою до змісту і рецепції концептуальних статей «Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці», «Вступний виклад з давньої історії Руси» та «Звичайна схема "русскої" історії …», спостерігається незначний інтерес до інших малих форм творчої лабораторії історика. Тут традиційно значною є зацікавленість козакознавчими розвідками М. Грушевського, його біоісторіографічними нарисами чи співпрацею вченого з часописами «Киевская старина», «Записки НТШ» і «Україна». Наголошено, що з огляду на високий рівень публікаторської культури М. Грушевського й унікальність багатьох актуалізованих ним документів з огляду на пізніші втрати оригіналів, в сучасній історіографії спостерігається сталий інтерес до його археографічної спадщини. Свідчення цьому – ґрунтовні опрацювання проблем становлення Грушевського-археографа, його діяльності по створенню й налагодженню роботи в АК НТШ, опрацювання видавничих проєктів для УНТ, розбудови ним археографічної праці на чолі АК ВУАН, рецепції археографічних студій історика. Переконливим свідченням небуденності сучасного історіографічного інтересу до спадщини Грушевського-археографа та джерелознавця є перші узагальнюючі студії з цієї проблеми. Доведено, що цілковито самостійним здобутком сучасної історіографії є комплексне осмислення рецензійної спадщини М. Грушевського. Завдяки реалізації проєкту академічного видання творів у 50-ти томах, де рецензії складають окрему серію, дослідники звернули увагу, що це є кількісно найвагоміша складова його доробку, яка має унікальні стильові особливості, самостійні методологічні функції, чітку концептуальну спрямованість, а відтак – й неповторну наукознавчу роль. Тож на сьогодні маємо студії про становлення критичної складової в творчій лабораторії вченого, актуалізовану в рецензіях історика теоретичну проблематику, багатосюжетність його наукової критики, зрештою, сприйняття рецензійних текстів його сучасниками. Зауважено, що поскільки «повернення» М. Грушевського розпочалося саме з перевидання його науково-популярних студій, то увага до них була зумовлена суто прагматичними обставинами показати переваги історика як автора праць для масового читача. Згодом таку цікавість, вже дослідницького плану, підігріло академічне видання творів, в якому декілька томів було відведено саме цим текстам. Тож на сьогодні реконструйовано мотивацію написання та дискурсивні особливості головних науково-популярних книг М. Грушевського, з’ясовано їхні концептуальні особливості, специфіку колпортажу, викликані ними дискусії у середовищі фахівців та серед широкої читацької аудиторії. Досліджено, що з проблематики науково-організаційної грушевськіани найбільш насиченим було обговорення сюжету «Грушевський і НТШ». При цьому ґрунтовністю опрацювання позначено вивчення особливостей реалізації М. Грушевським його програми академізації НТШ, осмислення психологічного клімату в установі, з’ясування причин і наслідків конфліктів в Товаристві, реконструкція діяльності створених чи очолюваних істориком структур, його праця як редактора академічних видань, перетворення М. Грушевським НТШ на ефективний інструмент культурної політики. Наголошено, що опрацювання проблеми «Грушевський і УНТ» цілком належить сучасному історіографічному періоду, адже діаспорні історики не мали доступу до інституційного архіву. Тож саме протягом останнього тридцятип’ятиліття з’явилися студії над баченням керманичем УНТ його академічної місії, заходами вченого над створенням секцій і комісій, розгорнутою ним видавничою та культурно-просвітницькою працею, сприйняттям діяльності М. Грушевського як голови УНТ в публіцистиці того часу. Доведено, що винятково сучасності належить дослідження діяльності М. Грушевського в УСІ. Відтак з’явилися опрацювання проблеми мотивів і обставин заснування інституту, розгортання в ньому академічної праці та видавничої діяльності, реалізації культурно-освітньої програми, обговорення діяльності М. Грушевського як керманича інституту. З’ясовано, що чимало протягом останнього тридцятиліття було написано й стосовно науково-організаційної праці М. Грушевського на форумі ВУАН. Сучасні історіографи на підставі інституційного документообігу та матеріалів радянських спецслужб, повно реконструювали питання розбудови М. Грушевським його науково-дослідних установ, діяльності очолюваних ним секцій і комісій, розгорнутої видавничої праці, творення і функціонування наукової школи, ґвалтовних репресій проти вченого і його співробітників та ін.