Будь ласка, використовуйте цей ідентифікатор, щоб цитувати або посилатися на цей матеріал: http://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/1208
Повний запис метаданих
Поле DCЗначенняМова
dc.contributor.authorКобетяк, Андрій-
dc.date.accessioned2022-04-19T13:29:16Z-
dc.date.available2022-04-19T13:29:16Z-
dc.date.issued2021-
dc.identifier.citationКобетяк, Андрій Трансформація інституту автокефалії: виклики сьогодення / А. Кобетяк // Людинознавчі студії : зб. наук. праць ДДПУ ім. І.Франка / М-во освіти і науки України, ДДПУ ім. І. Франка ; [редкол.: Н. В. Скотна, О. А. Ткаченко, Т. І. Біленко та ін.]. – Дрогобич : РВВ ДДПУ ім. І. Франка, 2021. – Вип. 43 : Філософія. – С. 49-57uk_UA
dc.identifier.urihttp://ir.dspu.edu.ua/jspui/handle/123456789/1208-
dc.description.abstractАнотація. Мета статті – висвітлення трансформаційних процесів інституту автокефалії та його значення в сучасній церкві. Еклезіологічна зумовленість автокефального принципу витікає із самої природи церкви. Спілкування між церквами має відбуватися виключно на засадах миру, взаємного визнання й рівності. Узурпація церковної влади – це нашарування, якими обросла церков-на інституція за століття існування. Тому увага дослідження зосереджена на самому феномені Церкви в її історичній ретроспективі. Методологічними засадами дослідження стали історичний і порівняльний методи, традиціоналізм, компаративний підхід, релігійна антропологія, герменевти-ка, філософський символізм. Наукова новизна насамперед це пов’язано з геополітичним і фінансовим чинниками. Висвітлюється, що з точки зору православної еклезіології очевидно, що за своєю струк-турою кожна церква неодмінно має бути автокефальною. Однак на практиці низка національних церков чекає Всеправославного визнання вже багато століть. Висновки. У дослідженні встанов-лено, що вже в донікейський період церква формує власну адміністративну систему управління та поділу за державним зразком. У ІІ–ІІІ ст. церковний інститут має чітку ієрархічну структуру. Визначено, що апостоли засновували перші спільноти як автокефальні. Проте в період Вселенсь-ких соборів автокефалія трансформувалася від природного стану до церковно-політичного явища. Доведено, що в ХІХ–ХХ ст., коли відбувся «парад автокефалій» на Балканах, питання автокефалії знову виходить на перший план загальних богословських дискусій. Ключову роль відіграв національний чинник, який вкладається в основу незалежності кожної з Помісних церков. Розпад держави не детермінує розділення церкви, хоча цього й вимагають церковні канони. Доведено, що держава завж-ди є зацікавленою, оскільки кожна незалежна країна прагне мати власну церкву, тому є захисником прав і повноважень церкви, яка розташована на її території. Це значно впливає на геополітичні відносини між Помісними церквами. Автокефалія виступала адаптаційним пристосуванням церкви до політичної географії держави. У статті встановлено, що інституційні суперечки Помісних цер-ков, пов’язані з межами та «канонічною територією», можуть бути вирішені виключно соборним шляхом і за участі всіх православних ієрархів. Отже, подальші наукові розвідки автокефальної тема-тики й канонічної творчості святих отців доповнять виконане дослідженняuk_UA
dc.language.isouauk_UA
dc.subjectеклезіологіяuk_UA
dc.subjectавтокефаліяuk_UA
dc.subjectєпархіяuk_UA
dc.subjectпатріархuk_UA
dc.subjectцеркваuk_UA
dc.titleТрансформація інституту автокефалії: виклики сьогодення.uk_UA
dc.typeСтаттяuk_UA
Розташовується у зібраннях:Людинознавчі студії. Серія Філософія

Файли цього матеріалу:
Файл Опис РозмірФормат 
кобетяк.pdf353,21 kBAdobe PDFПереглянути/Відкрити


Усі матеріали в архіві електронних ресурсів захищені авторським правом, всі права збережені.