Релігійна традиція в контексті постсекулярної парадигми

Abstract

Метою статті є концептуальне виявлення глибинних засад релігійної традиції і деміфологізація «пере-моги сучасності над традицією»; осмислення реалій сучас-ного релігійного життя і соціокультурних аспектів реформу-вання українського суспільства. Методологічними засадами дослідження стали традиціоналізм, релігійна та синергійна антропології, герменевтика, філософський символізм. Наукова новизна. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст., світ переживає інституційне і соціокультурне повернення релігії, хоча в контексті постсекулярної парадигми втрачаються глибинні смисли релігійної традиції. Ми є свідками вульгаризації, ство-рення різноманітних спотворених форм релігійності. Мо-виться про певні «релігії», які прагнуть підлаштуватися під пануючий у сучасному західному світі раціональний, профан-нийсвітогляд. Але, за будь-яких випробувань історичної долі, релігійна традиція завжди буде залишатися онтологічним принципом людини, суспільства, народу і людства в історії, метафізичною основою буття культури. У соціокультурному вимірі релігійна традиція залишається головним засобом відтворення і трансляції духовних цінностей, без яких неможливо уявити собі будь-яку культуру. Релігійна традиція здатна по-силювати колективну ідентичність, сприяти сталому розвит-ку суспільства, особливо в умовах духовної кризи і політичних трансформацій. Висновки. Тенденції постекулярного світу показують, що новостворені релігійні течії, які відступають від традиції, породжують невтримну силу руйнації, наприклад екстремізм. Саме розрив і диспропорція між глибинним духов-ним змістом культури і її репрезентативними формами – одна з головних причин духовної кризи. Україна повинна виробити внутрішню відпорність на виклики сучасності і прислуховува-тись до своїх духовних особливостей.