The royal law of patronage as a mechanism of state regulation of the financial and property situation of the Basilian monasteries of the Commonwealth

Abstract

Мета дослідження – дослідити еволюцію королівського права патронату на підставі привілеїв Лаврівського василіанського монастиря. Методологія дослідження – опирається на аналітичну та синтетичну критику королівських привілеїв. Проведено порівняння різних редакцій привілеїв, які збереглися у конфірмаціях пізнішого часу або ж були внесені до австрійських нобілітаційних книг. Перевага надається використанню облятованим привілеям у гродських актових книгах. Наукова новизна дослідження вбачається у використанні досі не запроваджених до наукового обігу королівських привілеїв. Висновки. Польський король та сейм як світські колятори постійно шукали шляхи впливу на керівництво Василіанського Чину. Також намагалися взяти під свій контроль законодавчі акти василіанських капітул, домагаючись, щоб вони узгоджувалися із світським законодавством із релігійних питань Речі Посполитої. Впродовж XVII – XVIII ст. королівське право патронату у Василіанському Чині пройшло певну еволюцію: від призначення настоятелів, архимандритів до регулювання майнового забезпечення. Такі зміни були обумовлені прагненням Чину добитися повного самоврядування. З цією метою василіанські монастирі були вилучені із юрисдикції місцевих єпископів та передані у відання протоархимандрита. Протоігумени отримали право не тільки представляти, але й призначати ігуменів обителей. За королівською адміністрацією збереглося обмежене право на затвердження кандидатів на посади архимандритів, за винятком протоархимандрита, якого обирала генеральна капітула Чину. В цей час спостерігається перехід до запровадження виборності вищих адміністративних посад (протоархимандрита, протоігумена, генеральних і провінційних консульторів), В той час як за середнім (архимандрит) та нижнім (настоятелі) рангом урядників Чину зберігалося давнє право призначення як збоку короля (архимандрити), так із сторони провінційної управи (настоятелі). Проаналізована система адміністративного устрою Чину грунтувалася на змішаній формі управління: виборність та призначуваність урядників різних рівнів (локальний, провінційний, генеральний). Однак, обмеження адміністративного компонента у королівському праві патронату не означало його повної ліквідації, адже продовжувала діяти наступна складова – майнова регуляція. Королівські привілеї передавали столові землеволодіння у користування монастирів, що розташовувалися на їх грунтах, та визначали їх економічні права та вольності.