Богом даний… Слава святості та важливість канонізаційного процесу о. Кирила Селецького для УГКЦ

Abstract

У статті розглянуто приклади слави святості життя священника УГКЦ, Слуги Божого Кирила Селецького (1835–1918), кандидата на піднесення на престоли святих, процес прослави якого розпочато 11 липня 2009 року Сокальсько-Жовківською єпархією, та вказано на значення його канонізації для української Церкви. Цією статею автор ніяк не прагне випереджувати судження Апостольської Столиці стосовно святості цього Слуги Божого, а лише наводить задокументовані приклади загальної думки його сучасників.

Слава (опінія) cвятості – це дія Св. Духа, дія Божа у Церкві, це віра людей, надприродне пізнання та обдумане переконання, яке спонукає вірних цікавитися особою сл. Божого. Приватний культ (особлива пошана з боку вірних) під час приготування канонізаційного процесу – це природний наслідок опінії святості, він породжує опінію ласк або знаків, яка доповнює опінію святості і поширює її. Найбільшим проявом приватного культу є молитва вірних про заступництво. Фундаментом слави святості завжди буде правдива святість людини.

Слуга Божий о. Кирило Селецький увійшов в історію УГКЦ як один із найбільш заслужених священників Перемишльської єпархії австрійського періоду. Слава святості супроводжувала його ще за життя, збереглася під час переслідування нашої Церкви аж до сьогоднішніх днів і в останні десятиліття поширюється не лише на території України, але й поза її межами. Єпископ А. Сапеляк був переконаний, що, крім сл. Б. митр. А. Шептицького, ніхто інший в Українській Церкві не має стільки свідчень про велич душі і святість життя, як о. К. Селецький. «Усіх захоплював його вроджений аристократичний такт, скромність, покора і апостольський динамізм для духовного і матеріального добра народу» [23, с. 72]. О. Кирило належав до тих священників, які з особливою посвятою та відданістю служили Богові і людям, невтомно проповідуючи Євангеліє усім своїм життям. Великою заслугою о. Кирила була безперервна відкритість на нові форми праці в парафії. Місії, братства тверезості, читальні, захоронки, заснування чернечих згромаджень – кожна із цих інституцій мала своє значення і приносила плоди у своєму часі. Джерелом його активної зовнішньої діяльності було глибоке внутрішнє життя, яке мало на меті єдність з Богом. Сутністю його духовності була любов, передовсім жертовна любов, яку проповідував і реалізував у своєму житті. Як колись Добрий Пастир, так і о. Кирило схилявся над кожною людиною. Любов до Христа, єднання з яким вважав за найбільше своє щастя, пронизувала його працю, думки і почуття. Душпастир уважав, що тільки душа, огорнута любов’ю до Христа, здатна іти дорогою спасіння.