The "memory studies" development and the historical memory dynamics in independent Ukraine from the view of the modern western historiography

Abstract

Мета дослідження – проаналізувати процес розвитку історичної пам’яті в Україні, який мав складний, суперечливий характер, пов’язаний зі змінами у державному керівництві та відповідно змінами політики пам’яті і регіональними особливостями. Методологія дослідження: теорія наукового пізнання та загальнофілософські положення про діалектичний взаємозв’язок і взаємозумовленість явищ та процесів у суспільстві; конкретноісторичний підхід та принципи цілісності й об’єктивності. У статті використано насамперед пошуково-бібліографічний, історіографічний та компаративний методи, з допомогою яких схарактеризовано багатоаспектність підходу західних вчених до проблем історичної пам’яті, пов’язаної з подіями Другої світової війни. Наукова новизна полягає у тому, що вперше в історичній науці України з критичної точки зору проаналізовано новітню англомовну історіографію, присвячену проблемам історичної пам’яті у нашій державі щодо травматичних років Другої світової війни. Висновки. У роботі стверджується, що усвідомлення суспільствами європейських держав складного минулого особливо суперечливе там, де громадяни пережили існування двох тоталітарних режимів: комуністичного і нацистського. Зокрема, нові члени Євросоюзу з Центрально-Східної Європи вибрали несумісні моделі подолання минулого. Простежено погляди західних учених щодо співвідношення історії та міфу, трансформаційних процесів у суспільній, офіційній та інших різновидах пам’яті, значення музеїв. Наголошується, що в сучасній незалежній Україні, на думку зарубіжних аналітиків, в політиці пам’яті використовується концепція “антиколоніального націоналізму” і “гібридності”. При цьому вони вказують на логічність застосування при інтерпретації минулого у посткомуністичному суспільстві Україна саме постколоніальних рис. Зазначено, що політика пам'яті перших трьох президентів України більше нагадувала імпровізації, носила випадковий, суперечливий характер, не могла подолати регіональні відмінності у сприйнятті минулого. Вказано на унікальну роль Львова, який після 1991 р. завдяки зусиллям тамтешньої інтелігенції фактично відродив роль “українського П’ємонту”.