Адапатація галицької інтелігенції до повсякденного способу життя радянського життя у повоєнні 1944-1955 рр. (на прикладі працівників Станіславської області)

Abstract

Мета – на прикладі долі українських правників Станіславщини показати процес адаптації представників західноукраїнської інтелігенції в радянське суспільне життя у повоєнний після Другої світової війни період. Методологія дослідження ґрунтується на основі принципів історизму, цивілізаційного підходу та об’єктивності проаналізувати повсякденне життя у західноукраїнському регіоні із використанням таких методів досліджень, як конкретно-історичний, історико-порівняльний, системний, біографічний, поведінковий, аналізу і синтезу та ін. Наукова новизна статті полягає в уточненні мотивів поведінки українців Галичини після повернення радянського комуністичного режиму на основі спогадів, архівних джерел, мемуарної літератури. Висновки. Розгром нацистської Німеччини дав можливість радянській комуністичній імперії відновити свій політичний режим на західноукраїнських землях. Це призвело до остаточного утвердження тоталітарної системи, сформованої в СРСР соціальної структури, повного підпорядкування людини як особистості панівній політико-правовій культурі радянського зразка. Колишні українські правники, щоб зберегти життя і свободу собі та своїм рідним, змушені були соціально інтегруватись у тогочасний радянський соціум, призвичаїтись до повсякденності. Для людей, які у довоєнний час були елітарною складовою західноукраїнської інтелігенції, цей перехід мав складний професійний та морально-психологічний контекст, оскільки перекреслював власні і громадські здобутки попереднього етапу життя.

Радянська дійсність унеможливила продовження юридичної діяльності, тільки кілька осіб із майже двох десятків правників зуміли працювати на посадах, пов’язаних із наданням юридичних послуг. Рівень освіченості дав змогу частині правників продовжити трудову діяльність службовцями господарсько-економічного напряму: обліковцями, бухгалтерами, діловодами. Ще кілька осіб реалізували власні інтелектуальні знання у системі освіти, ставши вчителями тогочасних шкіл і навчальних закладів або ж працівниками музейних і культурних закладів. Репресовані правники змушені були виживати у табірній системі, їхнє звільнення у «велику» зону вело до нового виклику – потреби виживання без можливостей працевлаштування (через літній вік) чи дискримінаційне переслідування у різний спосіб з боку каральних органів.

Таким чином, радянська тоталітарна система позбавляла високоосвічених, ерудованих, здатних до професійної і громадської праці людей найважливіших для соціальної життєвої самореалізації функції – продуктивної праці на користь власного народу. Це була свідома політика комуністичного керівництва у справі формування повністю контрольованого безликого суспільства, щоб унеможливити з його боку прояви національної самобутності та соціального самовияву.