Діаспорні українські літературознавці (Ю. Шевельов, Л. Луців, Б. Кравців, В. Дорошенко) про "причинкарство" Михайла Возняка

Abstract

У статті об’єктом аналізу стали спогади, літературно-критичні й історико-літературні праці Володимира Дорошенка, Богдана Кравціва, Луки Луціва, Юрія Шеве-льова про Михайла Возняка, а предметом дослідження – особливості наукової методології й авторського стилю М. Возняка в організації літературознавчої діяльності у Львові під час російської і німецької окупацій у 1930-х–1950-х рр., оцінка специфіки і якості наукової продукції М. Возняка через призму українського діаспорного наукового середовища. Мета публікації – вивчити та актуалізувати історію питання, розглянути різноманітні й різнополярні судження про літературознавчі праці М. Возняка й різну їх оцінку, акцентовано зупинившись переважно на діаспорних джерелах, комплексно проаналізувати всю наукову парадигму Возняка та довести високий рівень наукової суб’єктності вченого. Для досягнення мети застосовано загальнонаукові та літературознавчі шляхи аналізу й синтезу, біографічного, описового та інтерпретаційного методів із дотриманням принципу історизму, врахування політичних і соціальних умов діяльності ученого.Автор доходить висновку, що Возняк після приходу комуністичного московського режиму свідомо звузив свою діяльність до публікації матеріалів, текстів, доповнень, фактів, тобто причинків, щоб не фальшивити, не виконувати ідеологічні завдання окупантів. У цьому ракурсі особливо цінними стали свідчення українських науковців-емігрантів про багатогранну й надзвичайно потрібну системну емпіричну літературознавчу працю академіка М. Возняка, що стала основою для багатьох наступних студій і розвідок, передовсім у франкознавстві як окремій галузі, є яскравим запереченням усталеної денотації причинкарства як неважливого та непотрібного, начебто псевдонаукового за своєю суттю процесу заради процесу.