Драматургічна антологія "Часо&Простір" як метатекст

Abstract

У статті з кількох актуальних методологічних позицій розглянуто антологію сучасної української історичної драматургії «ЧАСО&ПРОСТІР», яку вписано в загальні контексти українського літературного антологізування ХХІ століття й у структурно-функціональні контексти ще восьми драматургічних колекцій, упорядкованих фахівцями Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса. До цієї антології включено дванадцять сучасних драматургічних текстів Анни Багряної, Ярослава Верещака, Олександра Вітра, Олександра Гавроша, Богдана Жолдака, Надії Марчук, Олега Миколайчука-Низовця, Неди Нежданої, Анатолія Покришеня, Ігоря Юзюка. Установлено, що «ЧАСО&ПРОСТІР» можна розглядати як метатекстову структуру насамперед через внутрішні особливості цього корпусу (акцентована постать упорядника-«колекціонера», побудова певної внутрішньої стратифікації, двоїста природа концептуальної антології як літературного тексту і як літературознавчої рефлексії водночас, запрошення реципієнтів до різних форматів діалогічності, ускладнена семантика театральних знаків, деколоніальна оптика текстів). Разом із тим привернуто увагу й до зовнішніх контекстів антології «ЧАСО&ПРОСТІР» із багатьма сучасними українськими антологіями, у яких упорядковані тексти інших жанрів. Також відрефлектовано типологічні паралелі цього корпусу драматургічних текстів та інших драматургічних колекцій, що репрезентують на широкий загал реципієнтів (читачів/глядачів/дослідників/театрів) сучасну українську драматургію. У підсумку показано, у який спосіб драматургічна антологія «ЧАСО&ПРОСТІР» семіотизує сучасну художню версію української історичної ретроспективи: її «реперним» сюжетам присвоєно стійкі моделювальні смисли, ці сюжети наділено властивостями потенційних і перспективних структур, здатних впливати на подальші культурно-історичні процеси.