Діяльність піаністів української діаспори Північної Америки у другій половині ХХ століття: парадигми міжкультурної комунікації

Abstract

Дисертація присвячена дослідженню піаністичних надбань представників однієї з найчисельніших українських діаспор у країнах Північної Америки – США та Канади, де не лише було сконцентровано чи не найбільший арсенал соціокультурних структурних елементів та інституцій для соціалізації й адаптації українців у поліетнічному середовищі, а й нагромаджено та відтворено автентичні культурні форми, що у ХХ ст. заклали підмурівок для створення високопрофесійного культурно-мистецького «продукту». У роботі підкреслено актуальність осмислення фортепіанного мистецтва української діаспори США та Канади як окремого вектора мистецтвознавчих досліджень в його історичній еволюції. Встановлено зв’язок еміграційних хвиль та основних етапів розвитку музичного, головно фортепіанного мистецтва в діаспорі. Починаючи з моменту появи перших українських поселень в Північній Америці, українські емігранти докладали чимало зусиль для збереження музичної фольклорної традиції, доводячи при цьому власну культурну унікальність і самодостатність. У міжвоєнний період в українській діаспорі Північної Америки громадськополітичне життя розвивалося досить активно, оскільки у цей час за океан подалася друга хвиля емігрантів, що включала понад 67 тисяч освічених та національно свідомих молодих людей, більшість з яких в Україні були активними учасниками культурно-мистецького та громадського життя. Саме вони, беручи участь у діяльності драматичних гуртків та творчих колективів, піднесли виконавське мистецтво на новий рівень. Відтак, створювалися численні дитячі, дівочі та мішані хори, мандолінові оркестри, хореографічні колективи, серед яких найбільш популярним був створений у 1924 році у Вінніпезі хор «Канада» (дириґент Є. Турула). У той самий час у Канаді, а саме у Вінніпезі, розпочали свою творчу діяльність професійні солісти-виконавці, зокрема піаніст І. Мельник, скрипалі І. Кучмій, К. Гайовська, брати Т. та Б. Губицькі, віолончелісти Л. та Н. Новаки; у Едмонтоні активно концертувала скрипалька С. Лазарович. У 1930-х рр. у Канаді розгорнули творчу діяльність композитор А. Рудницький, дириґент і композитор Є. Турула, дириґент і музикознавець П. Маценко, дириґент і віолончеліст Я. Козарук, піаністка Л. Колесса, співаки М. Голинський, М. Сокіл, а також дружина О. Кошиця співачка й дириґентка Т. Кошиць, співаки хору і послідовники О. Кошиця – Ю. Гассан, Л. Сорочинський, виступи яких продемонстрували слухачам високий професійний рівень українського музичного мистецтва. У 1940-х роках мільйони українців, зокрема й митців, стали жертвами нищівних воєнних лихоліть і більшовицького режиму та змушені були тікати за кордон. Серед емігрантів цього періоду: військові, котрі після завершення війни отримали статус військовополонених, науковці, політичні та культурні діячі, праця яких на Батьківщині трактувалась як антирадянська і неминуче загрожувала переслідуванням. Значну частину складали також цивільні особи, що були вивезені на примусові роботи до Німеччини, так само і біженці, світогляд яких істотно відрізнявся від радянського. Після завершення Другої світової війни до США та Канади подалася третя, чи не наймасовіша хвиля еміграції, що налічувала близько 150 тисяч українців. Саме завдяки домінуванню інтеліґенції та науковців цієї хвилі розпочався активний розвиток політичного, громадського та культурного життя українських діаспорян. На нових землях українські емігранти активно вливалися у громадсько-політичне життя, організовували власні культурно-просвітницькі та мистецькі організації, освітні осередки при яких діяли творчі гуртки, виставки, концерти, фестивалі тощо. Визначено, що саме представники третьої хвилі еміграції привнесли найбільш яскравий вклад у розвиток музичного, зокрема фортепіанного мистецтва країн Північної Америки, наситивши його жанровотематично та стилістично. Це, певним чином, сприяло розширенню меж сприйняття української культурної спадщини в полікультурному просторі. Підкреслено, що вагомим компонентом процесу культуротворення є освітня складова, котра безсумнівно сприяла збереженню автентичного мовнокультурного середовища в діаспорі. Саме через освіту здійснювався комплексний розвиток нового покоління національно-свідомих людей із власною культурою та ціннісними орієнтирами. Відтак у середовищі діаспори постали інституції різного спрямування, де здійснювалося поглиблене вивчення української історії, мови, культури та мистецтва. Серед них: Український Інститут Америки; центри українознавства при Іллінойському, Пенсільванському, Колумбійському університетах; Український Музичний інститут Америки; Український Музичний інститут ім. М. Лисенка в Торонто; Українська Вільна Академія Наук; Український Конгресовий Комітет Америки (включає 70 організацій різного напряму) при якому автономно діє Шкільна Рада з прилеглими до неї суботніми школами українознавства; Українські Музичні Курси в Філадельфії (з філіями в різних містах США) тощо. У роботі доведено, що музична культура української діаспори еволюціонувала відповідно до постання культурно-мистецьких осередків, адже саме з таких громад розгорталася професіоналізація музичного процесу. З’ясовано, що важливу роль у процесі розвитку музичної культури української діаспори другої половини ХХ століття відіграло культурно-мистецьке середовище, що помітно спричинилося до професійного піднесення українських митців. Відтак реалізації творчого потенціалу музикантів сприяли: Науковове товариство ім. Шевченка; український музично-культурний центр у Гантері (Music and Art Center of Greene County); український культурний центр «Союзівка»; Інститут сучасного мистецтва в Чикаго; канадське товариство «Український Музичний Фестиваль»; Український Конгресовий Комітет Америки тощо. Наголошено, що професійне зростання й становлення українських музикантів-емігрантів відбувалося не лише в межах України (навчальні заклади Києва, Одеси, Харкова, Львова), а й через навчання в музичних навчальних закладах світу (Чехія, Австрія, Німеччина, Франція, США, Канада тощо), де їх педагогами були представники інших національностей. Таким чином, здобуваючи фахову освіту, українські музиканти ставали активною складовою мистецької комунікації, насичуючи свою творчість міжнародним досвідом. Окрім цього музичний діалог української діаспори між представниками інших культур здійснюється й на виконавському, композиторському, музикознавчому та інших рівнях. Зокрема серед канадських та американських музикантів нині зростає рівень зацікавленості українською музичною спадщиною, музично-педагогічною літературою, а профільні навчальні заклади США і Канади включають твори українських композиторів до навчальних програм. Також у межах країн активно розвивається фестивальний рух, в умовах якого відбувається якісний обмін культурно-мистецькими напрацюваннями між їх представниками. Наголошено, що останнім часом (в умовах російсько-української війни) мистецький, а зокрема музичний діалог між Україною та країнами Північної Америки значно зміцнився. Така тенденція насамперед простежується в організації різноманітних благодійних концертів (за участі як іноземних, так і українських виконавців), виставок, майстер-класів тощо, виручені кошти з яких спрямовуються на допомогу українським військовим, а також всім постраждалим внаслідок збройного конфлікту. Підкреслено, що саме таким чином відбувається взаємозбагачення обох сторін діалогу, оскільки міжкультурна комунікація спрямована на формування толерантності, взаєморозуміння в рамках відносин між культурами. Українська піаністика віддавна належить до кращих надбань світового музичного мистецтва і є неоціненним скарбом національної музичної культури. Тому проблематика дослідження володіє доволі обширною історіографією, що представлена низкою праць як загальнотеоретичного, так і історичного, мистецтвознавчого та музикознавчого спрямування. Одним із перших до ґрунтовного вивчення українського музичного мистецтва вдався С. Людкевич, музикознавча спадщина якого представлена доволі розгорнутим списком робіт, серед яких двотомник «Дослідження, статті, рецензії, виступи» – теоретичні дослідження, музичні розвідки, публіцистика, рецензії та відгуки на мистецькі заходи, що відбувалися в Галичині, критичні замітки на виступи окремих виконавців, що публікувалися у часописі «Діло». До питань становлення та розвитку музичного, зокрема й фортепіанного мистецтва України звертався у своїх працях В. Барвінський, музикознавчі надбання якого заклали підмурівок до глибинного осмислення ролі українського музичного мистецтва у світовому культурному просторі. Цінною в контексті ґрунтовного аналізу творчої спадщини піаністів північноамериканської української діаспори є праці А. Рудницького «Про музику і музик», «Українська музика: історично-критичний огляд», у яких зібрано матеріали з історії української та світової музики, численні некрологи, рецензії з української та діаспорної преси, творчі портрети митців тощо. Важливу роль у збереженні української музичної культури відігравала й емігрантська періодика. Саме на сторінках преси, окрім різноманітних питань, пов’язаних зі створенням та діяльністю численних наукових, освітніх, громадсько-політичних організацій, розкривалися питання становлення, розвитку української піаністики за кордоном, її роль у мистецькому житті діаспори. Найбільш чисельними поза межами України є періодичні видання у США. Це журнал музичного та мистецького життя «Вісті»; журнали «Овид»; «Наше життя» («Our Life»), де висвітлювалися відомості про численні концерти, імпрези, виставки (за участі українських митців, хорів, виконавців), діяльність творчих гуртків тощо; «Музичні вісті»; Альманах УНС; місячник літератури, мистецтва і суспільного життя «Сучасність», що ввібрав у себе музикознавчі розвідки стосовно сфери зацікавлень українських митців-емігрантів; дитячий журнал «Веселка», на сторінках якого знаходимо чимало дитячого фольклорного музичного матеріалу в обробках К. Стеценка, М. Гайворонського, О. Залеського, так само оригінальні вокальні композиції І. Недільського, О. Нижанківського, В. Безкоровайного, І. Білогруда, В. Шутя, Я. Ярославенка, Т. Гринишина; український ілюстрований журнал «Екран», де особлива увага приділялася музичній критиці. Значущою також є канадська періодика – це, зокрема, часописи «Гомін України», «Новий шлях», «Українські вісті», «Канадійський фармер» тощо. Виняткової уваги заслуговує американський часопис «Свобода» на сторінках якого можемо зустріти численні рецензії та відгуки на мистецькі заходи, що відбувалися в діаспорі, а також творчі портрети окремих виконавців. Аргументовано, що вагомою складовою розвитку фортепіанного мистецтва українських емігрантів є професіоналізація творчої діяльності, як композиторської, так і виконавської, педагогічної, музикознавчої, що загалом свідчить про високий рівень культурного поступу в діаспорі, який простежується у мистецькій праці піаністів старшого покоління (М. Байлова, В. Безкоровайний, В. Белей, І. Білогруд, Т. Богданська, Я. Горбати, Д. Гординська-Каранович, Л. Горницький, В. Горовиць, В. Грудин, С. Дзядів, О. Ейдельман, В. Кіпа, Г. Клим, Н. Котович, Г. Лагодинська-Залеська, Б. Максимович, З. Маркович, Є. Маслюк, Г. Мирошниченко-Кузьма, Н. Недільська-Слободян, Ю. Олійник, Б. Перфецький, М. Полевський, І. Решетилович, А. Рудницький, Р. Савицький, І. Соневицький, Р. Темницька, М. Фоменко, Ю. Цибрівський, Є. Чапельська, О. Чипак, К. Чічка-Андрієнко, Л. Шав’як, І. Шмериковська-Прийма, Е. Штоєрман, В. Шуть, О. Ясеницька-Волошин – США; Г. Голинська, С. Жовнір-Клос, Л., І. Жуки, Л. Колесса, М. Кравців-Барабаш, З. Лавришин, Р. Стецура, Ю. Фіала – Канада) та продовжує втілюватись у творчості наступних генерацій (Л. Артимів, В. Балей, Е. Барабаш, В. Винницький, К. Гоца, Л. Грабовський, Т. Гриньків, І. Кондра, Л. Крупа, О. Луцишин, Д. Назаренко, Н. Несторовська, Ю. Осінчук, І. Пелех-Зварич, Р. Рудницький, О. Слободяник, Б. Сперкач, М. Сук, О. Скидан, М. Цісик, М. Цибик, М. Чапельська, Х. Чвартацька, М. Шлемкевич-Савицька, Н. Шпаченко – США; Л. Кузьменко, З. Кушпета, О. Левкович, Л. Мельник, М. Спіс, Х. Петровська, І. Поляк – Канада). Охарактеризовано основні віхи творчої діяльності піаністів української діаспори США та Канади на основі яких формується цілісна картина розвитку фортепіанного мистецтва за кордоном. Наголошено, що реалізація цієї творчості для українських діаспорян була можливою завдяки тісній міжкультурній взаємодії, адже саме музика експлікує в навколишнє середовище національні культурні цінності, маючи на меті слугувати механізмом доєднання інших спільнот до українського музично-культурного простору. Доведено, що творчий доробок піаністів північноамериканської української діаспори ґрунтувався не лише на збереженні та відтворенні українського фольклорного музичного спадку, а й активно вбирав у себе новітні модерні й постмодерні техніки, таким чином насичуючи українську культуру новими мистецькими здобутками, створюючи фундамент для розвитку творчості високого професійного ґатунку поза національними межами. У роботі обґрунтовано, що фортепіанне мистецтво українських емігрантів у контексті загальної музичної культури є важливим консолідуючим чинником у процесі збереження національної ідентичності та популяризації українських культурних надбань за рубежем, адже дослідження музичного простору української діаспори в єдності його складових (жанрового розмаїття, освітньомистецьких надбань тощо) дає змогу оцінити рівень розвитку української культури поза межами материкової України.