Opposition models of the body code in the magical practices of the Slavs

Abstract

Мета статті полягає у вивченні семантики позиції “сидячи” у контексті тілесних опозицій. Методи. У дослідженні використовуються методи структурної антропології, де культурний текст розглядається як система бінарних балансів і противаг. Наукова новизна: вперше досліджено опозиційні моделі тілесного коду в обрядових практиках слов’ян. Висновки. У міфологічній картині світу послідовність виконання обрядових дій має наслідувати процес “божественного промислу”, яке завершується творенням людини. Внаслідок цього людське тіло є моделлю організації сакрального простору. Повторення природних розташувань, які наслідує учасник обряду, передбачає трансформацію глобальних значень у площину конкретних смислів. Зокрема горизонтальне розташування тіла трактується як неживе, натомість вертикальний стан відповідає протилежному значенню. Водночас в обрядових називаннях “горизонтального / мертвого” закладено ідею подальшого воскресіння (перспектива тілесної вертикалізації), про що свідчать табуйовані форми з безпосереднім натяком на тимчасовість цього стану (“покійний”, “усопший”). Таким чином, у міфі заперечується ідея абсолютного завершення, а життя розуміється як чергування народження-умирання. На відміну від дуальних вертикально-горизонтальних розташувань, які позначають стани “життя-смерті”, статусні міфологічні персонажі перебувають у проміжній (нейтральній) позиції “сидячи”. Знаковими є описи місць їхнього розміщення – на острові, синьому морі, під / поряд з деревом, які символізують уявне повернення хворого у часи творення світу (стан “до-хвороби”). Головною рисою “сидячих” персонажів є відмова виконувати роботу “живих”, пов’язану з виготовленням нитки і полотна (мотиви прядіння фіксуються також у гончарстві). Причетність до прядіння і ткання асоціює ці образи з богинями долі, які, за логікою міфу, мають “ткати” нитку життя, але не роблять цього. Від’ємні характеристики образів богині долі зіставляються з магією лікування-чарування-знищення, що реалізується за допомогою зворотного обертання веретена. Зміна напряму руху провокує протилежні наслідки – перетворення “хворого” на “здорового”, “байдужого” на “закоханого” або “живого” на “мертвого”. З цієї причини “сидячі” образи “бабки” і “дівиць” мають дуальні характеристики, поєднуючи протилежні стани “життя” і “смерті”, що пояснює дозоване застосування атрибутів поховального культу в лікувальних обрядах. Семантика міфологічних персонажів з ознаками “потойбічного” зіставляється з образом архаїчної genitrix. Рудименти вшанування великої матері фіксуються в оронімах, які могли використовувати як давні святилища. Аналогічну функцію переймають ландшафтні об’єкти штучного походження, наприклад, кургани, на яких ставили антропоморфні кам’яні стели, або могили, обрядове застосування яких поєднується з жертовним “престолом”, що в поминальні дні виконує функцію своєрідного порталу, який з’єднує “живих” і “мертвих”. Ритуалізовані елементи позиції “сидячи” фіксуються також у перехідних обрядах – на похоронах під час сидіння поряд / з “небіжчиком”, церемоніях вікових посвячень, церемоніях інтронізації. В такий спосіб відбувається обрядове наслідування дій Творця-Спасителя, який “сидить” на небесному престолі і справедливо править світом.