The clergy of the orthodox reformation confessions and preconditions of institualisation of the Moscow Patriarchate Dioceses in the Donbas (at the beginning of the 1920s – mid-1950s

Abstract

Мета дослідження – розкрити вплив духовенства опозиційних реформаційних конфесій на передумови інституалізації та розвиток єпархій Московської Патріархії на Донбасі (початок 1920 – середина 1950-х рр). Методологія дослідження базується на принципах історизму, системності, науковості, верифікації, авторської об’єктивності, а також використанні загальнонаукових і спеціально-історичних методів. Наукова новизна розвідки полягає у спробі неупередженого системного аналізу обставин розвитку єпархіальної мережі Православної Церкви на Донбасі на підставі комплексного аналізу джерел та наукової літератури. Висновки. Історичний аналіз передумов та обставин інституалізації Ворошиловградської єпархії доводить, що інтеграція духовенства реформаційних православних конфесій дозволила керівництву оновленої Московської Патріархії на чолі з колишнім членом обновленського ВЦУ патріархом Сергієм (Страгородським) не тільки ліквідувати гострий кадровий дефіцит вищої ієрархії та працівників єпархіальних управлінь, але й частково мінімізувати наслідки маргіналізації релігійної свідомості вірян. Оскільки наприкінці 1930-х рр. легальне парафіяльне життя на Донбасі було силоміць ліквідоване, конфесійне розділення відновилося на тлі загального церковного відродження під час німецької окупації 1941 – 1943 рр. Однак, з огляду на брак єпископату ліберальної УАПЦ, відновлення церковних структур здійснювалось переважно в юрисдикції консервативної Автономної Церкви, що свідчить про недостатність усвідомлення значення церковних реформ місцевими послідовниками опозиційних конфесій 1920 – 1930- х рр. Водночас виключна дискредитація православної реформації та приховування кліриками своєї первісної конфесійної належності призвели до неврегульованості ключових дискусійних питань церковного устрою та відновлення розділення в умовах лібералізації релігійної політики наприкінці 1980-х рр., наслідки чого відчутні в релігійному дискурсі пострадянських країн до нашого часу. Подальший аналіз досвіду міжконфесійного діалогу та інтеграції опозиційного реформаційного духовенства уможливить запропонувати нові концептуальні підходи до відновлення єдності Українського Православ’я.