Неоязичництво Кримських Караїмів: ґенеза і сучасний стан

Abstract

Метою роботи є проаналізувати історію виникнення та розвитку феномену в культурі караїмів Східної Європи, який можна охарактеризувати як неоязичництво. Методологія дослідження спирається на загальнонаукові та спеціально-історичні методи. В основу роботи покладено принципи історизму, наукової об’єктивності, та проблемно-хронологічний підхід. Наукова новизна полягає у тому, що вперше зроблено спробу комплексного дослідження феномену неоязичництва кримських караїмів у його розвитку, від виникнення до сучасного стану. Так само вперше зроблено спробу виділити всі елементи, на які спирається неоязичницький дискурс кримських караїмів, визначити час і обставину появи чи першої згадки про кожен з них. Висновки. З’ясовано, що пошук чи винайдення язичницьких традицій в культурі кримських караїмів був незворотним і логічним наслідком кампанії з абсолютизації значення тюркської спадщини і популяризації думки про винятково тюркське походження кримських караїмів, що її проводив караїмський лідер С. Шапшал у 1930-і рр. серед караїмів 2-ї Речі Посполитої. Виявлено, що джерелом натхнення для авторів, що шукали і шукають сліди язичництва у культурі караїмів Східної Європи, могли служити матеріали, надруковані у міжвоєнній караїмській пресі, зокрема польськомовному журналі «Mysl Karaimska», який виходив у Вільно, і на редакційну політику якого С. Шапшал мав великий вплив. Проте, як простежено, не завжди С. Шапшал особисто відповідає за інтерпретації різних елементів караїмської культури як язичницьких і за появу нових псевдоязичницьких елементів. Також доведено, що не всі елементи культури караїмів, які використовуються як доказ язичництва їхніх предків, є пізніми вигадками чи запозиченнями, але можуть бути слідами культурної дифузії караїмів і тюркських народів упродовж тривалого існування караїмів у тюркському оточенні.