Сучасні українські музейні наративи як чинники детравматизації памяті про тоталітаризми ХХ ст.

Abstract

Музеї як носії пам'яті та місця формування національної свідомості конструюють свій переказ з допомогою наративів – певної розповіді-історії про минулі події. Метою статті є аналіз практик інструменталізації історичного знання про Другу світову війну та тоталітарні репресії середини ХХ ст. через пропагандивно-музейну діяльність в СРСР (на прикладі Меморіального комплексу «Український державний Музей історії Великої вітчизняної війни 1941–1945 рр.»), а також представлення головних аспектів подолання репресивно-тоталітарної спадщини львівськими музеями (Музей визвольної боротьби України, Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», музейний комплекс «Територія терору»). Методологічною основою дослідження стала теорія Яна Ассмана про індивідуальну, комунікативну та культурну пам'ять. Застосований історико-культурний підхід передбачає не верифікацію історичних подій та фактів у музейних експозиціях, а дослідження музейно-виставкової діяльності як історичного і культурного феномена, його ролі у творенні новітніх політик пам'яті в Україні. Наукова новизна статті полягає у критичному аналізі раніше не досліджених аспектів діяльності музеїв як національних інституцій культури із просвітницькою місією. Встановлено, що мапа колективної пам'яті українців про війну та репресії середини ХХ ст. складається із часто несумісних наративів. Інтеграція української культурної пам'яті з європейськими історичними інтерпретаціями відбувається у повільний й непослідовний спосіб. У результаті проведеного дослідження зроблено висновки. Багатолітній період «забуття з примусу», а також агресивна антиукраїнська політика пам'яті Радянського Союзу залишили по собі гібридні історичні наративи про репресивну політику 1939–1953 рр. в українській історії. У перші десятиліття незалежності України радянська ідеологічна спадщина відображалася в діяльності Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої вітчизняної війни 1941–1945 рр.». її ознаками були інструменталізація досвіду війни під впливом актуальних політичних подій, несміливі спроби антропологізації війни. Сучасний «Національний музей історії України в Другій світовій війні» від часу утворення в 1974 р. і до сьогодні пройшов дві «наративні зміни» – першу «лагодження радянської розповіді» в половині 1990-х рр., і другу – «україноцентричної антропологізації наративу» після 2015 р. останні зміни надалі тривають і є доказом «важкості переосмислення дотихчасових уявлень про війну». Відмінний мнемонічний наратив представляли музеї західної частини України. Відмова від імперсько-радянських зразків одразу після проголошення незалежності, формування колективної свідомості українців як противаги російській загрозі, консолідація навколо історичних травм та пошуки шляхів її подолання були притаманні трьом львівським музеям, створеним на початку ХХІ ст.: Музею визвольної боротьби України, Національному музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», музейному комплексу «Територія терору».