Розмова Геґеля, Гайдеґґера і Рікера про совість

Abstract

Мета роботи. Мета дослідження – осмислення феномену совісті як антропологічного чинника, що реалізується як зустріч трьох значних мислителів у просторі моїх роздумів про совість. Мета обумовлює увагу на запитанні: де відбувається реальна дія совісті? Методологія. Питання засад, з яких буде здійснюватись розгортання думки трьох мислителів проблематизоване тим, що логіку (логос) їх ідей буде озвучувати мій власний голос і тому може відбутися підміна. Хоча мислення виправдане як шлях руху до сутнісної всезагальності, говорити виправдано від себе, отже вважаю доречним шлях власних міркувань на тему совісті, але максимою лишається гранична увага до думки інших, що у даній ситуації постає як розмова Геґеля, Гайдеґґера і Рікера у просторі моєї думки – але не як вільна варіація на тему, а спроба зрозуміти. Наукова новизна. В цілому звично наділяти совість позитивними конотаціями, але тоді виникає небезпека абсолютизації самодостовірності і виправдан-ня совістю або конформістського слідування за більшістю, або насильства і сваволі. Обґрунтовується, що феномен совісті засвідчує характерну для людини парадоксальність самототожності і відмінності від себе і тому несе в собі граничну подвійність включення індивідуалізованої одиничності у всезагальність. Саме такими сутнісними рисами володіє людське мислення, яке також зберігає подвійність: будучи дією індивіда, за суттю цієї дії воно виводить індивіда за межі самого себе. Голос совісті звучить настановою проти самозадоволення самим собою і ставить людину перед запитуваннями і це не бездіяльність, але рішучий вибір мислення. Висновки. Совість штовхає людину у мислення – саме цей шлях вимальовується по прочитанню і Геґеля, і Гайдеґґера, і Рікера, які лишаються непочутими. Отже, простором де відбувається дія совісті, можу бути визнана філософія як філософствування – тобто не як інформативна обізнаність, а як вміння ставити під запитання самого себе у контексті бачення своєї парадоксальної самототожності через виявлення присутності у тобі радикально іншого. Стверджується, що реалізацією парадоксальної пасивності Я постає філософський дискурс з його увагою до мислення, сутнісними рисами якого є граничний неспокій і відсутність самозадоволеної впевненості при слідуванні страждальній увазі до Іншого.