Засади систематизування відвигукових дієслів української мови як вершини словотвірних парадигм

Abstract

У статті окреслено засади систематизування відвигукових дієслів української мови як вершини словотвірних парадигм. Наголошено, що пропонована праця продовжує серію досліджень з обстеження дериваційного потенціалу похідних дієслів української мови (попередньо установлено словотвірну парадигматику відіменникових, відприкметникових і відзвуконаслідувальних дієслів), актуальність якого зумовлена необхідністю охопити всю мотивувальну базу української мови з метою установити типологію словотвору, оперту на твірну основу як типологізувальний чинник. Передусім розглянуто різні підходи до визначення статусу вигуків у граматиці сучасної української літературної мови й пояснено причини такої неодностайності в поглядах лінгвістів. Диференційовано семантику, експліковану вигуками, й наголошено на залежності цієї семантики від контекстного оточення, у якому перебуває той чи той вигук, та відповідного інтонування його. Дефіновано поняття «відвигукові дієслова», названо словотворчі засоби, які переводять вигукову основу до дієслівної. На основі контекстно-інтонаційної зумовленості семантики вигуків (як загальної, так і конкретизованої) та спільного для всіх відвигукових дієслів словотворчого засобу їх об’єднано у два структурно-семантичні типи: відвигукові дієслова, які мотивовані емоційними вигуками, напр.: айкати, акати, ахкати, екати, ехкати, ійкати, ікати, ойкати, окати, охкати, укати, тюкати, хекати та ін., і відвигукові дієслова, що мотивовані імперативними вигуками, напр.: гейкати, вйокати, цитькати, нукати, кицькати, обкати та ін. Схарактеризовано основні параметри систематизування відвигукових дієслів як вершини словотвірних парадигм й зіставлено ці параметри з параметрами, які релевантні щодо інших похідних дієслів, зокрема відіменникових, відприкметникових, відзвуконаслідувальних. Зазначено, що основним критерієм виокремлення похідних дієслів української мови на роль вершини словотвірних парадигм є насамперед спільність словотвірного значення, виразником якого слугує певний словотворчий засіб – суфікс, префікс чи конфікс, а вже далі, за умови детермінованості словопороджувальної здатності відмінністю семантики дієслів у межах конкретного словотвірного типу, для визначення дериваційної здатності того чи того дієслова враховують семантичний показник, відповідно до чого вершинні дієслова можуть бути об’єднані в семантичні групи.