Домислені історії Шевченкового кохання на засланні (за творами шевченкіани)

Abstract

Стаття є частиною системного дослідницького проєкту «Інтимно-любовні дискурси в українській літературній шевченкіані», така проблематика досі ще не ставала предметом студіювання саме в різножанрових творах про Тараса Шевченка. У низці шевченкознавчих праць констатовано, що вказана тема протягом понад століття «приносилася в жертву» задля ширшого показу соціального буття українського генія, а це своєю чергою призводило до певного збіднення і спрощення його образу взагалі, а в життєписних творах зокрема. У дослідженні наголошено на низці суспільно-побутових обставин ‒ практично цілком безправне, підневільне солдатське життя Тараса Шевченка, відірваність від природнішого середовища, зокрема українського, та вимушена інтегрованість у зовсім «інший світ» ‒ казарми і Сходу, які кардинальним чином позначилися на житті поета, зокрема на можливостях його взаємин із жінками, відомостей про які дійшло зовсім небагато. Є дуже скупа інформація про татарку Забаржаду і значно ширша ‒ про Агату Ускову. Тож письменники, які творили Шевченкові життєписи, у їх частині про заслання вдавалися до вимислів і домислів. У цій статті проаналізовано такі домислені історії нібито взаємин українського поета з «жінками Сходу», витворені в романах О. Іваненко «Тарасові шляхи», каракалпака У. Бекбаулова «Тарас на Аралі», А. Цвід «І темнії ночі… І ласки дівочі», О. Денисенка «Тарас. Повернення». Зауважено на мірі художньої майстерності кожного з творів, особливу увагу приділено аналізові романів У. Бекбаулова та О. Денисенка. Доволі широко вміщено інформацію про структурні особливості художньо-біографічних текстів.