Національна ідентичність українців в імперську добу: теоретичний та історіографічний аспекти

Abstract

Мета дослідження – проаналізувати висвітлення в українському історіографічному дискурсі окремих аспектів націєтворчих процесів та ментальних трансформацій української ідентичності як складника і здобутка національно-культурного відродження середини ХІХ – початку ХХ ст. Студія побудована на засадах історіографічної компаративістики, цивілізаційній та етнологічній методології. Наукові результати досягнуто на основі системного історіографічного аналізу, інструментарій якого дав змогу дотриматися пріоритетів науковості та об’єктивності у висвітленні історіографічних фактів, історизму та наступності у побудові історіографічного наративу, міждисциплінарності й інтеграції історіографічних висновків. Наукова новизна полягає у розгляді теоретичних засад традиційної та модерної української історіографії щодо природи та змісту розвитку української національної ідентичності у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Розглянуто науково-теоретичні підходи новітньої історичної науки до розуміння категорій «етнічність» та «національна ідентичність», розкрито їхні евристичні можливості у висвітленні українського історичного процесу в імперську добу. Висновки. З’ясовано, що у вітчизняній історіографії питання розвитку української етнічності в модерний час вивчається у межах кількох підходів: примордіалізму, інструменталізму, конструктивізму, а також біологічної, енергетичної, дуалістичної та інформаційної концепцій етносу. Доведено, що сучасних істориків за критерієм їхнього розуміння природи націєтворення умовно об’єднують у школи традиційної та модерної історіографій. Перша – побудована на ідеях примордіалізму. Її представники, обґрунтовуючи думку про одвічність нації, пропонують концепцію національного відродження, «пробудження» нації. Натомість модерна історіографія, тяжіючи до конструктивізму, легітимізує положення про творення, «конструювання» нації у модерний час. Охарактеризовано розуміння сучасними істориками місця і ролі архетипів нації (свободи, незалежності, соборності тощо) у відродженні українського руху, його політизації та духовно-культурному піднесенні. Зроблено висновок, що ментальні трансформації та становлення національної ідентичності українців українська історіографія розглядає як процес та ключовий здобуток українського національно-культурного відродження. Підкреслено його виняткове ціннісно-смислове, соціокультурне та історичне значення для продовження державотворчих змагань та духовно-культурної консолідації українців у новітній період цивілізаційного поступу.