Візії голокосту в українській літературі другої половини ХХ століття

Abstract

У статті здійснено аналіз художніх моделей осмислення Другої світової війни та трагедії Голокосту в українській прозі другої половини ХХ століття. Простежено відхід від радянського офіційного дискурсу, заснованого на домінуванні мілітарних схем та поділі світу за принципом «свої– чужі», до гуманістичної інтерпретації війни, що ставить у центр долю «маленької людини». Значну увагу приділено творчості письменників-шістдесятників, які розширили жанрові та проблемно-тематичні горизонти літератури воєнної тематики. Так, у повістях А. Дімарова акцентовано на психології дитячого сприйняття війни, де буденність смерті й сирітства контрастує з природним прагненням до щасливого майбутнього, а пам’ять про жертви Голокосту постає як моральний імператив. У прозі Б. Харчука («Панкрац і Юдка») художньо осмислено проблему гендерного насильства під час Голокосту, що в радянській культурі залишалася замовчуваною. Автор підводить читача до усвідомлення «вибору без вибору» як екзистенційної ситуації, у якій жінка змушена балансувати між виживанням і втратою власної гідності. Інший ракурс проблеми пропонує Т. Мигаль («Шинок «Оселедець на ланцюзі»), у якого тілесність жінки стає ресурсом виживання, але водночас і знаряддям помсти катові. Отож, жіночі стратегії виживання під час геноциду вперше отримують у літературі голос і психологічну глибину, попри їхню складність і суперечливість. Стаття інтегрує літературний аналіз у ширший контекст досліджень пам’яті, спираючись на концепції Л. Лангера та сучасні гендерні студії. Підсумовуючи, автори звертаються до класифікації І. Захарчук, яка визначила типологію української воєнної прози – від імперської совєтської до деконструктивної, що унаочнює «поліваріантні мілітарні моделі». Отже, українська література не лише відображає досвід війни й Голокосту, але й формує власні етичні та наративні стратегії, що дають змогу побачити трагедію ХХ століття у багатовимірному гуманістичному вимірі.