Духовний розвиток та духовне виховання дітей, підлітків, юнаків та дорослих: результати метаметодологічного аналізу проблеми.

Abstract

Наш метаметодологічний аналіз показує, що завдання духовного розвитку та духовного виховання мають вирішуватися не послідовно у часі, а синергійно (циклічно, синкретично, «в букеті»), з виділенням окремих, але все глибше реалізовуваних цілей та завдань повторюваних циклів, з врахуванням віку та індивідуальних особливостей вихованців. Видається, що кожен цикл (окрема тема, проблема, захід, заняття, індивідуальна бесіда) має одночасно включати такі елементи (складові, події, моменти): 1) робота з мотивацією духовного розвитку (саморозвитку) вихованця та позитивне включення духовної складової в індивідуальне життя; 2) ознайомлення з суттю духовної складової та її включення в реальне життя сучасної людини; 3) уявлення про внутрішній світ людини, в якому представлено набуте від людей (соціальне і психологічне) та визначальне – Божественне, що має трансцендентне походження; 4) уявлення про іншого як творіння Боже; 5) християнське уявлення про світобудову; 6) уявлення про Бога, Його дари, Божі Благодаті; 7) підготовка вихованця до життя в секуляризованому світі, коли навіть батьки можуть не вірити у Бога; 8) організація взаєморозвитку та взаємовиховання у духовній сфері. На кожному окремому етапі (заході, бесіді), на кожному віковому періоді та, враховуючи індивідуальні особливості вихованців, наставник реалізує більшість, якщо не всі виділені елементи умовно виділеного змістового циклу. Це означає, що у практиці духовного виховання (самовиховання) та забезпечення духовного розвитку (саморозвитку) дітей, підлітків та юнаків має бути створена, з одного боку, нова організованість в єдності адекватної мети, автентичного змісту, конструктивних засобів та змодельованих передбачуваних реальних результатів, а з другого, має бути забезпечена нова архітектоніка, процесність та сценарування духовного розвитку та духовного виховання в єдності процесів професійного мислення вихователя та його практичної виховної діяльності, системності використовуваних засобів і методів, з їх сценаруванням та спрямуванням на забезпечення очікуваного позитивного результату, постійної корекції своєї діяльності з врахуванням обмеженості власної суб’єктної активності та потенційної суб’єктивності. Відтак, можна стверджувати, що практику-вихователю (і педагогу-науковцю також) необхідно піднятися над існуючими уявленнями у філософії, психології та педагогіці про духовне, існуючою практикою та досвідом, щоб адекватніше зрозуміти зміст, завдання та ефективність чи навіть доцільність використання освітніх технологій духовного виховання, піднятися з площини констатації стану справ («обліку») в площину «активної суспільної сили», що духовно оздоровляє українське суспільство та окрему особистість, аналізує завдання духовного виховання і духовного розвитку підростаючого покоління, вийти з позиції спостерігача та рефлексувати дефіцит знань, досвіду духовного виховання, усвідомлює необхідність піднятися над позитивістським (навіть поширеним науково-педагогічним) підходом до розв’язання проблеми, звернувшись до Божої Благодаті, бо світ є не тільки світом діяльності людини, а й світом, в долю якого втручається Господь. Це означає, що суб’єктність педагога у сфері професійної діяльності є певною мірою обмежена і тут потрібна орієнтація на Божу Благодать через молитву, терпіння, смирення і каяття.