Діяльність і аскеза як антропологічні принципи

Abstract

Зіставлення діяльності та аскези поглиблює розуміння людського буття. Діяльнісний принцип є спробою подолати пару однолінійних варіантів – об’єктивізм і суб’єктивізм. Якщо об’єктивізм тяжіє до включення людського буття в якусь буттєву однорідність, що приводить до домінування жорстко “наукових” методів, то суб’єктивізм (антропологізм) веде до волюнтаристського відриву від дійсності і релятивізму. Будь-яка антропологічна стратегія у своїх прихованих засадах спирається на певний містичний досвід, що є вираженням способу даності Абсолюту. Всеосяжним абсолютним для діяльнісної концепції є суспільство, культура, предметність, тобто суспільне культурно-історичне діяння задає “верхню межу” можливостям людини. Визнання вихідною і породжувальною основою людини саме діяльність неминуче призводить до соціологізування людини, причому культурно-історичне діяння розуміється утилітаристськи. Діяльнісний підхід приховує у собі містифікацію соціально-революційної установки, коли соціальне благо наділяється параметрами Абсолюту, тобто саме суспільне служіння задає горизонт для всієї сфери здійснення людини. Особлива якість діяльності – детермінація предметом, у той час як у предметності вже присутні “мітки” і цілі, категоріальні вузли і структури самого суб’єкта. Щоб розірвати цю замкнутість, необхідна більш радикальна відкритість, вихід за межі наявної категоріальності суб’єкта. Фокус уваги переміщується на таку самозміну суб’єкта, яка не є епіфеноменом активності з перетворення світу, але передбачає особливе відношення суб’єкта до світу і до самого себе як здатного бути Іншим. Саме аскеза долає владу соціоморфізму, коли образ людини знаходимо не через уподібнення соціальним структурам, безособовому масовидному Man, а через пряме спілкування з Богом.