Від просвітницького розуму до метамодерних антиномій: соціально-філософська діагностика демодернізації в Східній Європі

Abstract

Мета роботи. Дослідження спрямоване на соціально-філософську діагностику демодернізації у Східній Європі крізь призму переходу від просвітницького розуму до метамодерних антиномій. Мета полягає у виявленні механізмів, через які поєднання постімперських спадків, воєнних стратегій та інформаційних режимів змінює публічну сферу, інститути та освітні ландшафти. Методологія. Застосовано міждисциплінарний підхід, що поєднує концепцію множинних модерностей, критичну теорію, пост(колоніальні) студії, інституційний аналіз і просторово-інфраструктурні дослідження. Використано макроісторичну реконструкцію, топологію «розривів і вузлів» сучасності та інтерпретативний аналіз смислових структур, у яких демодернізаційні процеси стають соціально видимими. Аналітика доповнена зіставленням глобальних і регіональних кейсів, у тому числі даними про економічну активність у воєнних умовах та описом трансформацій освітніх і медіаінституцій. Наукова новизна. Обґрунтовано розуміння демодернізації не як випадкового відступу, а як структурної можливості сучасності, що проявляється в антиноміях автономії/залежності, резонансу/відчуження та публічності/ закритості. Запропоновано діагностичну рамку, яка об’єднує інституційну крихкість, політики простору та інформаційні екосистеми, дозволяючи фіксувати керовані стратегії «повзучого» відкату. Показано евристичний потенціал освітніх ландшафтів як індикаторів і драйверів зміни режимів легітимації, а також продемонстровано продуктивність метамодерної чутливості для опису коливань між надією та іронією. Висновки. Демодернізація у Східній Європі постає як багаторівневий процес, що одночасно торкає інститути, простори, економічні ланцюги та смислотвірні режими, й не зводиться до дефіциту ресурсів. Для її стримування потрібні політики, які поєднують безпекові, правові, культурні та освітні інтервенції з відновленням довіри та публічності. Перспективи подальших розвідок охоплюють розробку операційних індикаторів демодернізації на мікро-, мезо- та макрорівнях, лонгітюдні порівняння прикордонних і окупованих територій, а також тестування запропонованої рамки за межами Східної Європи. Особливу увагу слід приділити практикам «контрдемодернізації», що перетворюють кризові вузли на точки зростання публічної сфери та інституційної автономії.